Сьогодні, 26 лютого, у с. Вовчухи відкривають пам’ятник одній із найуспішніших воєнних операцій збройних сил Західно-Української Народної Республіки. Якою ж ця операція була насправді? Чому її не розпочали раніше? Як вона могла змінити долю всієї Галичини та які уроки із неї потрібно взяти для сьогодення? Про все це та багато іншого пропонуємо розглянути у деталях:

Угорець, який випередив час

21 листопада 1918 р. українські війська відступили зі Львова і розпочали активну підготовку до повернення своєї столиці. У кінці грудня президент ЗУНР Євген Петрушевич приїхав із Відня разом з полковником австрійського Генерального штабу Антоном Лєгарем (угорець за національністю). Внаслідок перемовин, новоприбулий офіцер очолив Групу «Наварія». Очевидно, таке кадрове рішення було викликано тим, що угорець у часи Першої світової війни був фахівцем із планування воєнних операцій в армії династії Габсбургів.

Галицьке військове командування у той час якраз активно бралося до повернення своєї столиці. Уряд ЗУНР кинув клич: «Львів мусить бути наш. Все, що живе, до зброї!».

Почувши політичну волю галицького керівництва, після оглядин польсько-українського фронту, Антон Лєгар запропонував українському військовому командуванню свій план наступу на Львів. Угорець пропонував Генеральному штабу галицької республіки відкласти наступ на Львів з 27 грудня 1919 р. на три тижні, щоб краще підготуватися. Однак керівництво ЗУНР, виходячи зі свого бажання повернути собі контроль над столицею до початку Паризької мирної конференції (18 січня 1919 р.), відкинуло цю пропозицію.

Аналізуючи боєздатність збройних сил галицької республіки, австрійський полковник звернув увагу на недостатній вишкіл українських військових та брак достатньої кількості резервних кадрів. Антон Лєгар пропонував реорганізувати структуру збройних сил ЗУНР, змінити тактику ведення бойових дій та залучити до командування армією 20 іноземних офіцерів, які разом з ним повинні були очолити Генеральний штаб.

Цікавим з огляду майбутніх бойових дій Галицької Армії є пропозиції австрійського полковника щодо тактики ведення бойових дій. Антон Лєгар був прихильником її зміни з позиційної на рухому. Для цього потрібно було сформувати сильні бойові групи, які б вели свої бої, не оглядаючись на безпосередні зв’язки на флангах. Полковник пропонував не «фронтальний наступ на одну лінію», а «пролом» на невеликому відтинку фронту. Такі дії збройних сил ЗУНР змушували би польських військових частково покидати свої позиції і відповідати такою ж рухомою тактикою, до чого останні не були готовими, як свідчив командувач Польськими військами у Східній Галичині генерал Тадеуш Розвадовський.

Галицькі гармаші на Сихові

Антон Лєгар пропонував сконцентрувати прибулу з Наддніпрянщини у кінці 1918 р. артилерію під Львовом, а українських військових більше зосередити на ударному наступі в районі Львова – Городка. Полковник вважав, що штурмувати столицю ЗУНР недоцільно, передусім через те, що ворожі війська добре там укріпились. «Багато цеголень поляки перетворили на скорострільні гнізда, яких польовими гарматами в такому випадку не можна було здобути. Продовжування наступу в тому напрямі на саме місто із прочищуванням його вуличними боями, як це видно із загальної ситуації, є неможливе до виконання», – зазначав австрійський полковник.

Однак, у силу різних зовнішніх та внутрішніх обставин, Антона Лєгара не призначили очолювати Генеральний штаб армії ЗУНР. Однак, його ідеї мали місце у ході Вовчухівської операції.

«До останньої краплі крові»

У кінці грудня 1918 р. – у першій половині січня 1919 р. збройні сили ЗУНР активно штурмували Львів, проте їм не вдалося вибити звідти польських окупантів.

Посилення бойової активності на польсько-українському фронті розпочалось з кінця січня 1919 р., коли ЗУНР та УНР проголосили Акт злуки. Галицьке керівництво, залучившись військовою та політичною підтримкою Директорії, вирішило повернути собі владу над Львовом. Генерал Тадеуш Розвадовський оцінюючи тогочасне становище Польського війська у столиці галицької республіки назвав його «досить складним».  29 січня 1919 р. у Львові на польському віче було прийнято резолюцію, у якій йшлось, що оборона міста «рівнозначна обороні східних земель, повинна бути проведена всіма силами і до остатньої краплі крові».

Польська артилерія у Львові на Високому Замку

Командування Галицької Армії у першій половині лютого 1919 р. вирішило перервати залізничне сполучення Львів – Перемишль, що вкотре засвідчувало всю важливість цієї ділянки фронту у вирішення долі Східної Галичини. Маємо також пам’ятати, що столицю ЗУНР із Польщею з’єднювали ще дві залізничні гілки, контроль над якими також мав вагоме стратегічне значення – через Самбір та Раву-Руську.

Попри те, що Антон Лєгар так і не очолив Генеральний штаб Українського війська ЗУНР, певні його ідеї галицьким командуванням були застосовані, зокрема щодо переведення боїв з околиць Львова та зміни тактики ведення війни.

На початку лютого 1919 р. українська артилерія активно почала обстрілювати польські поїзди у районі сіл Родатичі – Судова Вишня, а 4 числа їй навіть вдалось пошкодити колію і зупинити залізничний рух між Львовом та Перемишлем. Польське військо у відповідь скинуло кілька бомб на Рудки та також активізувало свої дії на цій ділянці фронту, однак це не мало суттєвих результатів.

Польський міжвоєнний військовий історик Вітольд Гуперт зазначав, що у першій половині лютого 1919 р. ставало все більше очевидно, що українці завдадуть основний удар під час наступної офензиви у районі Судова Вишня – Городок. У галичан за цю ділянку фронту відповідала рудківська Група на чолі з сотником Карлом Гофманом та Начальником Штабу поручником Олександром Трачем. Командувач Галицькою Армією генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, згадуючи першу половину лютого 1919 р., писав, що «кожний день лютого приносив нам нові організаційні здобутки. З огляду на це готували ми на середину лютого ширший наступ».

Дискусії навколо Вовчухівської операції

Між 9 та 17 лютим 1919 р. у Ходорові на нараді Генерального штабу збройних сил ЗУНР під керівництвом президента Євгена Петрушевича було ухвалено рішення провести наступальну Вовчухівську операцію. Галицькі політики вважали, що її потрібно було розпочати чимшвидше, бо у Парижі, можливо, відбудеться обговорення ситуації на польсько-українському фронті, під час якого важливе значення матиме питання, хто контролює Львів.

Чисельність Українського війська обнадіювала галицьке командування. Польські джерела свідчать, що станом на 19 січня збройні сили галичан нараховували 43 тис 350 військових, а по обидва боки залізничного сполучення Львів – Перемишль українці зосередили близько 10 тисяч військових (2 тис. з півночі та 7 тис 800 з півдня). Польські сили на південному відтинку Городок – Судова Вишня становили 4 тис військових. Ці цифри не могли не тривожити командувача Польського війська у Східній Галичині генерала Тадеуша Розвадовського, який на воєнній нараді у Варшаві бив на сполох щодо ситуації на відтинку Львів – Перемишль і зажадав військової допомоги.

Відтак 17 лютого 1919 р. Галицька Армія розпочала Вовчухівську операцію. Метою збройного наступу було взяття Львова в облогу і його подальше повернення. Для цього вирішено перервати польський контроль залізничного шляху Львів – Перемишль на відрізку Судова Вишня – Городок. Цю місію було покладено на ІІІ Галицький Корпус полковника Григорія Коссака.

Команда ІІІ-го Корпусу Галицької Армії

Військові історики дискутують, чи не слід було розпочати офензиву на іншому відтинку залізничного сполучення. Іван Карпинець зазначав, що доцільніше було наступати на відрізку Судова Вишня – Перемишль, оскільки тут польські позиції були порівняно слабшими. Однак, для цього потрібно було передислокувати додаткові сили Галицької Армії, а це зайняло б додатковий час. Галицькі військові стратеги зійшлись на тому, що потрібно якнайшвидше відвоювати Львів, а для цього вирішили провести наступ у районі Судова Вишня – Городок.

Полковник Польського війська Юзеф Сопотніцький зазначав, що Генеральний штаб ЗУНР у той час міг розглядати і воєнну операцію, яка б розвивалась із Рудок в напрямку Самбора, а звідти через Гусаків на Перемишль. Однак, на думку польського полковника, ця воєнна операція, на відміну від Вовчухівської, була набагато складнішою у виконанні. Для історичної науки досі залишається недослідженим питання, чи розглядало галицьке командування вказану воєнну операцію.

Перемиря, яке не дало миру

Польська сторона дізналась про початок Вовчухівської воєнної операції за кілька днів до того, як її було розпочато, тож наступ українців не був для ворога несподіванкою. У перших днях наступу Галицька Армія здобула кілька населених пунктів: Костянтин, Вовчухи, Довгомостиськ, Долиняни та ін. На другий і третій день Вовчухівської операції українці зменшили свою активність на фронті порівняно з першим, оскільки отримали послання від Паризької мирної конференції про припинення бойових дій. У той же час Польське військо отримало підкріплення з Перемишля.

Станом на 21 лютого Пресовий відділ Генерального штабу Галицької Армії повідомив, що українцям вдалось перервати залізничний та телефонічний рух на відтинку Львів – Перемишль у районі Судової Вишні, що викликало неабияку паніку серед польського населення Львова. У наступні дні Українське військо продовжувало атакувати польські позиції в районі вказаного залізничного сполучення. Внаслідок цього було унеможливлено рух потягів зі Львова до Перемишля.

Місія на чолі з генералом Бартелемі у Львові, лютий 1919 р.

Однак, вранці 24 лютого 1919 р. представники галицького та польського політичного керівництва і військового командування уклали угоду про тимчасове перемир’я, яке фактично завершило наступальну ініціативу українців. Договір було підписано під тиском прибулої у Східну Галичину місії з представників країн Антанти під проводом французького генерала Жозефа Бартелемі. Останній запропонував українцям для збереження миру у краю віддати полякам половину Східної Галичини (разом зі Львовом та Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном). На що наші предки не погодилися, у тому числі через те, що ця місія нічого не гарантувала. Головний командир Галицької Армії Михайло Омелянович-Павленко відповів на все це словами: «Хай нас розсудить залізо і кров!».

Щось подібне ми вже мали у теперішній війні на Донбасі із мінською «лінією розмежування» – перемир’я було, а миру ні, бо ворога може зупинити не здача землі, а потужний опір.

Михайло Галущак, кандидат історичних наук, спеціально для “Вголосу”