Вистава порушує цілий пласт загальнолюдських проблем, гостро актуальних незалежно від географії. Голе життя, без узагальнень і прикрас, підтекстів і прихованих смислів, зіткане із конфліктів та протистоянь, повне жадоби слави і вічної молодості, мілкості думок та почуттів постає перед очима глядача, для якого в цих драматичних перипетіях є і свій шматочок із «пирога прогрішень», де він впізнає себе. Бо діапазон проблем та вад настільки широкий, що кожному тут є місце.

«Сарана» – це вистава про знеціненість людських вартостей, про покинутість та відкинутість, про байдужість і відчай, про конфлікт права та обов’язку.

Проте найсильніше важіль проблем, в межах постановки, схиляється до одвічного конфлікту: батьки і діти, який тут переходить у нову, кульмінаційну фазу, де на відміну від часів, коли він був позначений драматизмом протистоянь та напруженим діалогом у часи становлення молодої особи – батьки тепер відкинуті власними дітьми. Їх, старих і немічних, діти трактують відтепер лише як тягар, обузу та перешкоду на шляху до здійснення мрій.

«Я хочу подорожувати! Жити так, як я вважаю за потрібне! Самостійно вирішувати, що мені робити!», – заявляє герой.

Або ж «Я що винна, що ти – самотня і стара, що ти не знаєш, що тобі робити із своїм життям?».

Відтак персонаж Фрейді покидає свого батька-діабетика в лісі, зоставляючи йому цукор.

«Батьку, у тебе тут є цукор, чуєш мене, в тебе є цукор!».

«Іди геть, я ніколи більше не хочу тебе бачити!», – кричить героїня, старій матері, виганяючи її з квартири.

Претензія на легкість буття та безтурботність тут настільки сильна, що стирає людські риси з облич героїв, про що свідчать замурзаність і вимащеність акторів.

Надмірна амбіційність, егоцентризм, меркантильність, корупція, небажання розлучатись із молодістю, гомосексуалізм, байдужість тісно зрослись з героями. Кожен із них став носієм та репрезентантом своєї, а подекуди не однієї «риси».

«Чи не думала ти про ліфтин? Бо знаєш в нашому віці…».

Вистава демонструє наскільки глибоко споживацька ідеологія вкоренилась в людську ментальність. І якими наслідками це обернулось для людини. Чи знайдемо ми в собі сили відновити гармонію на Землі, зберегти здоровий клімат у стосунках з близькими, з оточенням?

Рефреном через усю виставу проходить заувага єдиної світлої постаті у «Сарані» – Надії:

«Потрібно набратись терпіння».

«Наберіться терпіння, щось же повинно статись!»

Голос Надії стає голосом розсудку на тлі хаосу. Вона єдина особа тут, яка не втратила здатності до критичного сприйняття дійсності, здатності відчувати, любити, переживати, розуміти, генерувати думки, допомагати й підтримувати інших. Її обличчя не стерте, вона справжня.

«Боже, про що вони говорять?».

«Дивний стан коли ти дивишся на себе з боку і все відносно. Тоді задаєшся питанням, що залишиться по тобі?».

«Справжнього Телебачення немає, залишились одні розваги».

«А чого ви всі такі сумні, зосереджені на собі?».

Але навіть, будучи сконцентрованими на власних потребах, та, прямуючи до своїх цілей, герої почувають розгубленими та нездатними навести лад із своїм життям.

Чи знайдуть вони сили в собі, аби вирватись із цього замкнутого кола?