Українське кіно – завжди суперечлива тема, особливо кіно ХХ століття, яке, як і українське мистецтво в цілому, нищилось та всіляко утискалося комуністичною владою.

Попри труднощі, світ неодноразово визнавав потенціал та художню вартість робіт українських режисерів – чого варті імена самих тільки Олександра Довженка та Сергія Параджанова. Фільми, представлені у цьогорічній програмі, відзначилися карколомною «віковою» та жанровою різноманітністю.

«Повторення» – 9-ти хвилинний фільм Віктора Івченка, яка оповідає історію про чоловіка, який, кілька років не помічаючи своєї дружини та й взагалі всього, що діється довкола нього, раптом захотів пережити знову «мить кохання» – той момент, який так сильно закарбувався в його пам’яті. На тому самому місці, на березі моря, з тою самою жінкою, ті самі рухи – чоловік робить все, аби повторити ту єдину мить. Але жінка розвіює його ілюзії. Тому що минулого не повернеш, а всі намагання воскресити його – це автоматичне поховання свого «тепер». Остаточно зрозумівши абсурдну логіку свого егоїстичного чоловіка, жінка йде, із словами «А я ж любила тебе… Прощай».

Хоча Довженко не зараховує фільм «Ягідка кохання», цю 25-хвилинну німу комедію, до свого творчого доробку, його варто переглянути – хоча б для того, аби доторкнутись до тих ранніх фільмів українського кіно. Сюжет базується довкола перукаря Жана, який всіляко хоче здихатися своєї «незаконнонародженої» дитини. Коли йому все ж таки вдається її позбутись, він дізнається, що з нього стягуватимуться аліменти, якщо він не буде «хорошим батьком». Тож бідолашному герою доводиться терміново шукати своє дитя, яке він так довго намагався комусь віддати. Стрічка переповнена подіями, ситуаційним гумором та комічною грою акторів, які через гротеск зображають доволі стандартну для людського соціуму ситуацію про небажану дитину, хитру жінку та невдачливого чоловіка.

«Прощання» – коротка і така знайома історія про стосунки між чоловіком і старшою від нього жінкою. Але коли справа доходить до весілля, чоловік обирає іншу, куди молодшу від нього самого жінку, полишаючи свою колишню любов. Всі спроби лишитися «друзями», як це часто відбувається, завершують провалом та мовчанням.


 

- На скільки вона молодша від тебе?
- На 5 років
- Рівно на стільки ж, на скільки старша від тебе я…

«Весняний дощ» ще одно чорно-біла стрічка, режисери: Кіра та Олександр Муратови. Меланхолійна та справді щемка історія про зародження стосунків між простим хлопцем Костею та простою дівчиною Катею. Перші прогулянки, проводжання додому, пейзажі сонячного міста та тісних під’їздів, просторих берегів річки та  залитих дощем площ – герої тільки знайомляться одне з один, хоча обоє потай думають про спільне подружнє життя. Всю ідилію ламає, як зазвичай, проста реальність – алкоголізм Кості та його неспроможність зрозуміти прості речі руйнує їхнє вже сплановане і вимріяне щастя.

«А ну її, цю любов» – ще одна історія про кохання, тільки цього разу – перше. Хоча й воно не менш складне, аніж усі подальші, якщо такі, звісно ж, будуть. Дитинство, школа, перші кроки та відкриття нових для себе почуттів. Головний персонаж вчиться любити, а заодно  і розуміти, що це не лише самі приємні сторони. Це ще й відповідальність, робота над стосунками, терпіння, підтримка, розуміння іншої людини та прощення. Саме за цю стрічку Ярослав Ланчак отримав приз кінофестивалю «Молодість».

«Сліпий дощ» – поетичне кіно режисера Віктора Греся, зняте в холодних синіх тонах усіх відтінків. Німа стрічка, під супровід класичної музики, оповідає про любов маленького хлопчика до дорослої жінки. Сашкові абсолютно байдуже, що ніхто не сприймає його всерйоз і що шансів, як таких, у нього немає. Перша любов є перша любов і все тут. Блискуча і дещо незвична зйомка («Ми вирішили вибрати стиль не зовсім реальний, а дещо постановочний, тобто не побутовий. Хоча йшлося про сучасне життя, ми не хотіли скотитися в побут», – зазначав оператор В. Зимовець), неповторний стиль забезпечили фільму переконливу міжнародну перемогу: «Золоту німфу» в Монте-Карло (1970) і трансляцію на американських каналах.

«Старий» – стрічка Єфима Гальперіна, за його ж власним сценарієм, розповідає про інженера Сергія, який намагається добитися взаємності від вчительки початкових класів, яка, насправді, навіть не бажає його бачити. Та й часу у нашого героя обмаль – всього лише один день. Але Сергію допомагає Кирил – учень середніх класів, який, незважаючи на свій вік, має на диво великий досвід в амурних справах, авторитет у школі і, що найголовніше, – харизму та певну частку «житейської» мудрості. За цю роботу режисер отримав приз глядацьких симпатій та приз журі кінофестивалю «Молодість».

Окрім класичного кіно, на фестивалі демонструвалися також і найсучасніші українські короткометражки. Детальніше про них читайте на «Вголосі» згодом.

Даниїл Задорожний, спеціально «Вголосу»