Перехожі, які бачили злочин, але чули слова грабіжників, нічим не допомогли, оскільки вважали, що це, мабуть, справедливий підсумок для кривдника якоїсь Каті. Насправді не було ніякої «скривдженої Каті», а відбулося елементарне відволікання уваги перехожих та успішна спроба видати грабіж за благородне покарання негідника. Для нас ця побутова історія актуальна тим, що на геополітичному рівні таку ж тактику до України застосувала Російська Федерація.

Очевидно, Путін та ефесбешна кліка, яка сьогодні заволоділа владою в РФ, з професійного досвіду роботи з кримінальним світом ознайомлені з методами злочинних дій гопників та уркаганів і перенесли їх у площину міжнародної політики. Але звинувачення України у вигаданих злочинах та формування з нашої держави «образу негідника» почалося задовго перед нападом. Головним звинуваченням для країни, яка зазнала найбільших у світі людських і матеріальних утрат у Другій світовій війні, кремлівські ідеологи вибрали «український фашизм». При тому, що провідні політологи та геополітики, зокрема З. Бжезінський, називають авторитарний режим, встановлений у РФ, фашистським, з огляду на такі ознаки: загарбницька зовнішня політика, націоналістичний шовінізм, реваншизм, культ вождя, культ сили і мілітаризм, зневага до індивідуальності, демократії та прав меншості.

СРСР спільно з Третім Рейхом за пактом Молотова-Ріббентропа розділили Східну Європу і спільно напали на Польщу. У 1939-1940 роках Сталін постачав Гітлера нафтою, залізною рудою, міддю, нікелем, молібденом, зерном, м’ясом, щоб підтримати агресію Німеччини проти Франції, Великобританії, Бельгії, Голландії, Данії, Норвегії і всієї Європи. На першому етапі війни Кремль був союзником нацизму, але посібниками фашистів радянська пропаганда затаврувала українських борців за незалежність – ОУН-УПА. Напередодні війни українські націоналісти лише декілька тижнів сподівалися на допомогу Німеччини у справі національного визволення, але, не дочекавшись, почали тотальну партизанську війну проти вермахту. Тоді як СРСР два роки був економічною опорою та союзником Третього Рейху, однак себе гітлерівськими прислужниками комуністи чомусь не вважають.

Задля дискредитації українців радянська, а пізніше й російська пропаганда широко ілюструють факт створення дивізії СС «Галичина», в яку ввійшло 16 тисяч українців, але неохоче згадують службу Гітлеру понад півтора мільйона російських колабораціоністів з РОА, РННА, РОНА, «Русланда» і донських нацистських формувань. На таких сумнівних і натягнутих «фактах» «фашистського минулого» України Кремль на початку ХХІ століття почав кампанію з дискредитації українського народу як у самій РФ та на міжнародному рівні, так і в Україні.

З приходом до влади Путіна в РФ значно побільшало газетних публікацій, книжок, «історичних» телепередач, фільмів та іншого медійного продукту антиукраїнської спрямованості. Автори, журналісти і науковці, які працювали в антиукраїнському напрямі, отримували фінансові й кар’єрні стимули, гонорари, підвищення по службі та здобували популярність.

Фільми «Брат-2», «Ми з майбутнього-2» та десятки їм подібних насаджували серед росіян думку, що українці, більшість з яких, безсумнівно, бандерівці, в роки війни були спільниками нацистів. Антиукраїнську кампанію вели роками на всіх рівнях, невдовзі і російські науковці, і юристи, і лікарі, й інженери, і навіть пересічний російський алкоголік з провінції знав декілька «аргументів» та «фактів», чому українці – фашисти, слушність яких міг підкріпити агресивним хриплим голосом та лютим запахом перегару.

Водночас «фашистський» і особливо «антисемітський» образ України особливо почали пропагувати на Заході, адже європейці традиційно чутливі до таких непристойних і жахливих політичних маркерів. Російські історики на Заході не забували зайвий раз нагадувати, що українці в роки війни начебто вбивали євреїв, служили охоронцями в концтаборах, належали до зондеркоманд і були чи не більшими нацистами, ніж самі німці. У ФРН, яка давно страждає від комплексу вини, такі думки особливо знаходили підтримку.

Невдовзі інформаційний простір розірвала скандальна судова справа «найбільшого нациста всіх часів і народів» – 90-річного українця Івана Дем’янюка, якого зображували гіршим злочинцем за Гітлера, Гіммлера та Коха разом узятих. При тому, що сотні тисяч колишніх есесівців та гестапівців, які тримали того ж Дем’янюка в концтаборі та катували тисячі полонених, нині стали респектабельними німецькими пенсіонерами з власним бізнесом, авто і багатоповерховим особняком.

Низка європейських учених та журналістів, відчуваючи прибутковість теми, почала активно публікувати «дослідження» про «українських колабораціоністів». Одним з таких був і польсько-німецький історик з Гамбурга Гжегож Россолінський-Лібе, який навіть приїхав в Україну прочитати місцевим тубільцям цикл лекцій на тему «Бандера. Історія українського фашиста». І знайшлися в нас і такі, хто з розумінням поставився до такого підходу до цієї неоднозначної теми: адже всі думки мають право на існування.

Такі українські доморощені антифашисти-ліберали відіграли не останню роль у закріпленні «фашистського» іміджу України і за іноземні гранти не соромилися визнавати «гітлерівськими прислужниками» й «убивцями» національних героїв, а то й власних предків, які боролися за незалежність свого народу. Нині багато з них мають статус «демократичних журналістів», «моральних авторитетів», а провідні олігархічні журнали визнають їх «незаангажованими експертами», «справжніми європейцями», а декотрих особливо старанних навіть називають «совістю нації» і пропонують очолювати люстраційні комісії.

З іншого українського флангу їм вторили місцеві комуністи, «регіонали» та інша російська агентура, які тоді ще «мирними засобами» руйнували українську державність та паплюжили українство. Різноманітні щедро фінансовані Кремлем організації, такі як «Антифашистський комітет України», закликали міжнародну спільноту зупинити «відродження фашизму в Україні». На рівні парламентських звернень найбільшої фракції – «регіоналів» – до Польщі (країни-члена ЄС) йшли петиції за визнання волинської трагедії 1943 року «геноцидом польського населення бандерівськими фашистами». Такі заяви та їхня масована реплікація демонстрували світовому співтовариству: якщо в Україні є антифашисти, отже, є, мабуть, реальна загроза фашизму, інакше депутати українського парламенту просто так не говорили б про те, чого немає.

Невдовзі як на Заході, так і у вітчизняному «демократичному середовищі» українські націоналістичні партії та організації, які виступали за українську мову в Україні, визнання борців за незалежність, почали таврувати як «радикальні», «ультраправі», а то й «фашистські». Велика частина європейців поступово звикла бачити в новинах та пресі згадки про «українських фашистів» і «антисемітів».

Зерна пропаганди впали на сприятливий ґрунт і вже встигли прорости, тож 2014 року значний відсоток європейських виборців та політиків з розумінням поставився до анексії Криму й так званого «референдуму». Адже це був єдиний шанс кримчан уберегтися від «українських фашистів», «хунти» та «Правого сектора».

Але європейці просто не знали, що так само, як немає ніякої згаданої вуличними грабіжниками «Каті», яка була лише інструментом відволікання уваги громадськості від злочину, немає і ніякого фашизму в мирній, хліборобській демократичній країні, яку агресор хоче перед усім світом показати «злочинницею». Роблять це для того, щоб у світової спільноти було розуміння справедливості дій агресора, який виступає «захисником скривджених», і не було жалю до жертви, яку спіткало «заслужене покарання».

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»