Польща вважається “адвокатом” України в ЄС, стала місцем для заробітків двох мільйонів українців і нашим потенційним партнером у формуванні Балто-Чорноморського союзу, однак постійні історичні провокації та антиукраїнські істерії польських політиків можуть зірвати майбутнє польсько-української співпраці.

Історичне “примирення” в польському розумінні

Кінець лютого і початок березня традиційно стають періодом загострення між поляками та українцями. Саме в ці дні вшановують жертв у селах Гута-Пеняцька, в якому загинули сотні поляків та Павлокома – в якому поляки з Армії Крайової 3 березня 1945 вбили сотні мирних українських жителів.

28 лютого 2020 року в селі Гута-Пеняцька польська делегація приїхала вшанувати жертв німецьких каральних акцій, в яких вже традиційно поляки звинувачують українських націоналістів. Під час церемонії держсекретар канцелярії Президента Республіки Польща зачитав звернення Анджея Дуди, в якому звинуватив українських націоналістів у скоєнні злочину в Гуті Пеняцькій. “Українські воїни і поліцаї, які були на службі у німців, та українські націоналісти у жорстокий спосіб вбили близько тисячі осіб, а село просто спалили. Це була антипольська акція, яка мала на меті етнічне зачищення цього регіону” – йдеться у заяві польського президента.

Почали паплюжити українців на українській землі й інші представники польської делегації, зокрема представниця польського товариства «Гута Пеняцька» Малгожата Госньовська-Кола, яка заявила, нібито поляків вбивали тільки за те, що “вони були поляками”, чим інспірувала вражаючі для ліберально-демократичної спільноти паралелі з Голокостом та геноцидом. Польським чиновникам насправді не цікаво, чому українці здійснювали відплатні акції та “давали здачі” полякам, не цікаво знати, скільки українських сіл перед тим вирізали поляки, скільки закатували українських дітей та жінок, як і не цікаво визнавати, ким були більшість поляків на тій же Волині.

Адже це були насамперед польські колоністи, яким у 1930-их роках одіозний диктатор Пілсудський надав тисячі гектарів української землі за службу в польському війську, зокрема ветеранам війни проти ЗУНР. Поселивши вчорашніх катів по сусідству з жертвами, польська влада мала б усвідомлювати, що створює на окупованих землях джерело етнічного конфлікту, яке рано чи пізно виллється в різанину без різниці, хто її розпочав першим. Це яскраво демонструє сутність ставлення сучасних польських чиновників до “українських партнерів” та їхні справжні амбіції, які не просто так підігріваються у формі історичних звинувачень українців.

Цілком очевидно, що на пам’ятному заході в селі Павлокома жоден з українських чиновників не назве речі своїми іменами, а обмежиться бубонінням про “польсько-українське партнерство”

Водночас, присутній на церемонії український чиновник в ранзі заступника голови Львівської облдержадміністрації Іван Собко тихо мовчав, слухаючи, як чужинці та нащадки окупантів дозволяють собі на українській землі ображати пам’ять українських борців за незалежність. І  у своєму надзвичайно нейтральному та прісному виступі зауважив, що під час подій 1944-го року у Гуті Пеняцькій загинули й українці, а сьогодні Польща є нашим важливим партнером та надає Україні якусь допомогу. Цілком очевидно, що на пам’ятному заході в селі Павлокома, який має відбутися 3 березня, жоден з українських чиновників не скаже нічого подібного до слів польських посадовців у Гуті-Пеняцькій, не назве речі своїми іменами, а обмежиться бубонінням про “польсько-українське партнерство”, в той час, як поляки виливатимуть тони бруду та брехні на українців.

Правда, польські чиновники, після брутальних звинувачень пам’яті українців трохи пом’якшили тон, зазначивши, що в майбутньому Україна та Польща повинні пам’ятати історію, і розуміти, що “того, що об’єднує наші народи, є набагато більше, ніж того, що їх роз’єднує”. Однак чомусь той же Квятковський не оминув нагоди більше уваги наголосити на тому, що роз’єднує, паплюжачи тих, хто для українців є героями. Така от “об’єднавча” риторика в польському розумінні.

“Польське завжди має бути зверху”

Про “історичне примирення” на польських умовах яскраво свідчить ситуація зі знищеними польськими вандалами могилами 62 воїнам УПА на горі Монастир  та у Верхраті, яку Польща, в обмін на поступки з боку української влади, погодилася відновити.

На початку лютого цього року українські та польські активісти встановили на могилі УПА на горі Монастир невелику надмогильну табличку з багатозначним написом польською мовою “Громадяни Польщі української національності, які загинули у бою з НКВС 2-3 березня 1945 року” й пов’язали старовинний вишитий рушник з України на гранітному хресті.  До того ж, на пам’ятнику не було встановлено жодних військових звань і символіки, адже ні польська влада, ні польські націонал-шовіністи не дозволили б встановити написи “УПА” та символіку з тризубом на могилах ненависних їм бандерівців. В той час, як поляки на своїх пам’ятниках в Україні зображають і державні герби, і польських імперських орлів, а у Варшаві навіть встановили розіп’ятого польського хлопчика, з прозорим натяком на “варварство українців”.

Ситуація навколо поховань на горі Монастир яскраво демонструє сутність логіки польських націонал-шовіністів: якщо Польща вже змушена якось відповісти на поступки з боку України в історичній політиці й відновити могили воїнів УПА, то ні в якому разі не погоджується написати на пам’ятнику правдиву назву та символіку тих, хто боровся і загинув на цій землі.

Більше того, назвати воїнів УПА “громадянами Польщі ” є не лише брехнею, але й блюзнірством проти пам’яті загиблих, адже воїни УПА та ОУН жодним чином не вважали себе громадянами Польщі, проти влади якої вони боролися. Навіть юридично таке формулювання некоректне, адже Другої Речі Посполитої офіційно не існувало від 1939 року, то ж населення західноукраїнських етнічних земель у 1941-1945 рр. мало паспорти або СРСР, або ж Німеччини. На львівському судовому процесі проти 59 молодих оунівців радянський суд інкримінував українським націоналістам статтю “Зрада Батьківщини”, адже усіх мешканців Галичини записали радянськими громадянами. Але польські націоналістичні чиновники переконані: у суперечці з українцями польське завжди повинно бути зверху, навіть якщо для цього треба записати упівців як громадян Польщі. Але Польщі!

Чи допоможе компроміс?

У такій складній ситуації, в якій Україну терзають і зі сходу, і з заходу, і зсередини, дехто з найбільш компромісних українців, вважає, що шляхом розв’язання україно-польського історичного вузла можуть бути поступки з українського боку, апелюючи до “більш вагомих” проблем, аніж мовно-історичні, зокрема – економічних та геополітичних.

Остання польсько-ізраїльська історична війна засвідчила – не змогли один одного побороти, взялись за іншого разом”

Проте, як зазначає український політичний експерт Юрій Міндюк, такою стратегією керувалась і попередня українська влада, і прихильники польсько-української співпраці. “Здавалось би – ми промовчимо, вибачимо, вони ж нам допомагають, в них працює близько 2 мільйонів наших заробітчан, протистояння – на користь Кремлю»… Проте, як видно, такий підхід виявився програшним. Польща з року в рік нарощує претензії, спочатку – історичні, які ростуть з геометричною прогресією. Але Польщу вже не цікавить тільки війна з Бандерою. Вже почались розмови про Мельника і Юрія та Івана Лип… Як видно, правлячі еліти поважають сильних, а слабких зневажають. Це ж показує остання польсько-ізраїльська історична війна, – не змогли один одного побороти, взялись за іншого разом” – констатує Юрій Міндюк.

Те саме стосується Польщі, з якою частина українців навіть надіється на потенційне геополітичне об’єднання на рівних засадах у вигляді обговорюваної ідеї  Балто-Чорноморського союзу. Але, якщо одна держава лише вимагає щось змінити у внутрішній (згадаймо обурення президента Анджея Дуди щодо того, що в Україні “люди з антипольськими поглядами” займають державні посади) чи історичній політиці сусідньої країни на догоду лише власним ідеологічним чи національним інтересам, а інша країна лише йде на односторонні поступки, тоді ця країна ніколи не стане рівноправним союзником, а лише сателітом.

Очевидно, що розбудова польсько-української співпраці та потенційного геополітичного союзу на теренах Балто-Чорноморського простору повинна базуватися не лише на взаємних компромісах, але й насамперед на принципах поваги до історичної пам’яті сусідніх демократичних держав. Полякам слід навчитися якщо не поважати, то хоча б толерувати історію та національних героїв інших країн, так, як це робить на державному рівні й Україна, яка жодній країні офіційно не висунула закидів щодо мовних прав меншин чи вшанування пам’яті історичних діячів.

Лише повага та сприйняття сусідів такими, як вони є, а не намагання нав’язати їм своє бачення історії, може стати тим грунтом, на якому польсько-українське партнерство, в тому числі і в геополітичному аспекті, стане реальністю. Але до цього полякам, слід припинити “воювати з трупами” і звинувачувати українців за вигадані “злочини” столітньої давнини. І почати нарешті закривати рота тим польським  шовіністам-провокаторам, які чи то на догоду Кремлю, чи то власній ксенофобії, підливають олії у вогонь давно згаслих історичних конфліктів, щоб знову пролити кров між українцями та поляками.

Василь Серпень