Чотири століття тому, 11 жовтня 1618 року українські козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, з гарматами і облоговими таранами йшли на штурм Москви, а налякані московити були переконані, що їхній державності прийде кінець.

Як українці та поляки призначали московських царів

Попри поширенні радянською пропагандою міфи про традиційне братерство обох православних народів, українські козаки насправді воювали проти московитів не менше, аніж проти поляків, татар чи турків. У частих війнах Речі Посполитої проти Москви брали участь десятки тисяч українських козаків. Особливо значну роль українці відіграли у так званому “втручанні у вибори” влади в Московському царстві та виступили ключовими “експертами” в питанні “легітимності” кандидатур на пост московських царів.

У 1602 році до Києвo-Пeчeрськoго мoнaстиря прибув чоловік, який представлявся цaрeвичем Дмитром – останнім з династії Рюриковичів, сином Iвaнa Грoзнoгo і законним царем (згодом прозваний Лжедмитрієм І). Польський король та українські магнати побачили в цьому можливість контролю над агресією зі сходу і нагоду поставити “свою людину” на московський трон. У 1604 році 20 тисячна армія козаків і поляків з Лжедмитрієм вирушила продемонструвати московитам своє бачення «легітимності» влади і під Новгород-Сіверським розгромила 50 тисячне московське військо. Після переходу більшості московських військ на бік Лжедмитрія, він посідає московський трон.

Цей період названий в сучасній російській історіографії як “Смута”, коли представники Речі Посполитої ставили своїх підконтрольних людей на московський престол, а українські козаки стояли гарнізонами у самій Москві, примушуючи тогочасну Московію до миру. І українське козацтво було одним з головних архітекторів цієї Смути, адже насамперед  козаки повели Лжедмитрія на взяття Москви, й зробили царем.

Після вбивства у Москві Лжедмитрія І, у Польщі з’явився новий претендент на московський престол, – так званий Лжедмитрій ІІ, який стверджував, нібито тоді вбили іншого чоловіка. У 1608 році війська польських князів та 10 тисяч запорожців розбивають під м. Болоховим московське військо та захоплюють Ярославль і Володимир-на-Клязьмі. Під командування українського шляхтича О.Лісовського, об’єднані польсько-українські сили завдали ряду поразок московитам. А в 1610 р. у битві під Клушиним семитисячне українсько-польське військо розгромило 35 тисячну московську армію. Польсько-українські війська контролювали міста Смоленськ, Козельськ, Калугу, Можайськ та всю центральну Московію. У Варшаві навіть було створено план включення Московії до складу Речі Посполитої.

Український гарнізон в Москві

Коли командувач українсько-польського війська гетьман Жолкевський підійшов до Москви, представники так званої Семибоярщини, яка протистояла тиранічним прагненням московських самодержців, запропонували кремлівський трон сину польського короля Сигізмунда ІІІ королевичу Владиславу.

Якщо росіяни люблять хвалитися, нібито «Москва ніколи не була взята ворогом, зокрема, німцями», то українці та поляки легко взяли її як військовий трофей

Польсько-український гарнізон під командуванням Станіслава Жолкевського захопив та спалив місто і два роки контролював Москву. З осені 1610 року по осінь 1612 року московський Кремль був зайнятий польсько-литовським гарнізоном, в якому значну частину становили українські козаки. Якщо росіяни люблять хвалитися, нібито «Москва ніколи не була взята ворогом, зокрема, німцями», то українці та поляки легко взяли її як військовий трофей. У військовій кампанії Речі Посполитої проти Московської держави на офіційній королівській військовій службі було 30 тис. запорізьких козаків, які брали найдіяльнішу участь у військових діях.

Під час агресивної спроби московських бунтівників-ополченців захопити Москву в 1611 році, українсько-польські війська змушені були підпалити місто. Пожежі в Москві тривали три дні. Під час пожеж та спроб наведення порядку в Москві над заколотниками, покинули цей грішний світ близько 7 тисяч бунтівних москвичів. Однак через погане забезпечення армії та непомірні амбіції владних осіб Речі Посполитої, українсько-польські сили правопорядку покинули Москву, залишивши її на милість московських царів-тиранів.

Як українці “примушували московитів до миру”

В 1613 року Земський собор обрав царем слабовольного Михайла Романова, тож король Речі Посполитої небезпідставно розраховував скинути його з престолу і здобути московську корону. Коли польське військо потрапило в скрутне становище у московському поході, польський королевич Владислав звернувся по допомогу до  українських козаків. Гетьман Петро Сагайдачний висунув полякам свої вимоги: збільшити козацький реєстр, розширити козацьку територію, відновити в правах православну церкву в Речі Посполитій. Польська влада була змушена погодилися з вимогами козаків.

Влітку 1618 року 20-тисячне козацьке військо при 17 легких гарматах розпочало похід у межі Московської держави. Протягом кількох тижнів,  за словами очевидців “чимало московських міст, замків та поселень були здобуті, спалені, висічені”.  Розоренню були піддані міста, що належать до теперішніх Курської, Орловської, Липецької, Рязанської областей. Московитські джерела  називали українських козаків не інакше як “всезгубними і богопротивними запорогами”. А самого українського гетьмана московити згадували як «всепагубный враг Сагайдачный». Дуже показову погрозу Сагайдачний адресував жителям бунтівного міста Михайлов на Рязанщині: “Вранці град ваш, як птицю, рукою своєю візьму і на пустку його оберну, і піддам вогню. А тим, хто живе в ньому, малому й старому, звелю руку й ногу відтяти і кинути псам”.

Православна карта

Між іншим, під час облоги московського міста Єлець, трапився прецедент, який, можливо, став першим елементом московської гібридної війни та став фактором подальшого історичного впливу московитів на віруючих православних українців .

Захисники Єльця, в надії відвернути штурм, придумали хитрість, яка тоді добре спрацювала  й продовжує працювати по цей день. Коли козаки  приготувалися до штурму міста, їм на зустріч вийшла хресна православна хода з іконами, хоругвами, псалмами, попами та “бабушками”. Священики московської церкви почали апелювати до православної віри і просили видати цінності в обмін на відмову козаків від “пролиття православної крові”. Сагайдачний тоді погодився  взяти гроші, щоб не постраждало православне населення, припинив штурм і пішов на Москву.

Пізніше московити використали цю мічену “православну карту” і під час штурму Запорізької Січі в 1775 році, переконуючи козаків не чинити опору і не проливати православної крові. Православна стратегія застосовувалася росіянами й під час захоплення Криму та Донбасу в 2014 році. “Усе те, що ми чуємо про «єдиний народ», закладалося під Єльцем у тій хресній ході” – зазначає історик Володимир Сергійчук.

Козацький штурм Москви

Наприкінці вересня 1618 року козаки вже стояли під стінами Москви, поблизу Донського монастиря (сьогодні це практично центр російської столиці). Сагайдачний особисто зійшовся в двобої із московським воєводою Василем Бутурліним, в якому вдарив московита булавою по голові й звалив противника з коня. Бутурлін залишився живий тільки завдяки захисному обладункові.

Польсько-козацьке військо підступило до мурів Москви й почало готуватися до штурму. В цей час на небі ще й з’явилася комета, яку московити і цар сприйняли як дуже недобрий знак, вважаючи небесне світило провісником падіння Москви. Навіть донські козаки в цей час відмовилися допомагати Михайлу Романову, і, вважаючи себе незалежними від Москви, заявили, що підтримують Владислава. Налякані московити сприймали ті події як “кару Божу” а нова, і не надто легітимна династія Романових опинилися під загрозою зникнення з історичної арени, так і не встигнувши ставши справжньою царською династією.

11 жовтня, за старим стилем – на свято Покрови Пресвятої Богородиці об’єднаними силами українських козаків і поляків розпочався штурм оборонних укріплень Москви. Козаки  виламали Острожні Ворота на шляху до Кремля й почали дубовими колодами  вибивати Арбатські ворота. Але далі атака зупинилася і Сагайдачний відкликав війська назад.

Чому Сагайдачний пошкодував Москву?

Улюбленою версією пояснення такого вчинку українського гетьмана, часто повторюваною адептами московського православ’я, стала історія про те, що нібито українських козаків вразив дзвін московських церков. Начебто, коли в Москві задзвонили православні дзвони на свято Покрови, руки православних козаків самі почали хреститися, і вони відмовилися воювати проти “православних братів”. Однак таку поширену серед малоросійських обивателів версію та любителів гасла “адін нарот”, повністю спростовують історичні факти. Адже чомусь і до, і після подій 1618 року православний фактор ніяк не заважав українцям воювати проти московитів. І не лише на боці поляків-католиків, але і шведів-протестантів, і татар-мусульман.

Тому більш ймовірними вважаються такі версії:

1) Невиплата грошей козакам і польським жовнірам, що знизило боєготовність та  бажання воювати. Штурм здійснювався недостатніми силами і зазнав невдачі, а оточення королевича Владислава хотіло якнайшвидше замиритися з московитами на вигідних умовах, допоки не розпочалися зимові морози.

2) Найманий француз на службі поляків перейшов до московитів і розповів про план штурму. Ті вжили заходів і зміцнили оборону.

3) Сагайдачний припинив атаку, дізнавшись, що поляки вирішили не виконувати своїх обіцянок перед українськими козаками. Сагайдачний добре розумів, що шляхта дає обіцянки лише у скрутну хвилину, а потім часто обманює козаків.

4) Гетьман планував використати православну Москву для противаги Речі Посполитій, тому не бажав її повного знищення. Сагайдачний не бажав надмірного посилення Речі Посполитої за рахунок слабкої Московії.

5) Сагайдачний мав надії організувати спільний козацько-московський похід проти Кримського ханства.

Що було далі?

Низка цих чинників, зумовлених спільними інтересами і королевича Владислава, і українського гетьмана Сагайдачного, призвели до перемир’я з Москвою на умовах переможців. Під час  відступу від Москви, українські козаки здійснили спустошливий рейд на міста Серпухов і Калуга, захопивши багато полонених. Московські джерела досі називають ті події “нашестям Сагайдачного”.

Після укладеного Деулінського перемир’я Річ Посполита повернула раніше захоплені Москвою білоруські та українські землі – Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, які включали 29 міст. Площа Речі Посполитої зросла майже до 1 мільйона км². Спадкоємець польсько-литовського престолу Владислав зберіг право іменуватися московським царем. Після Деулінського договору Річ Посполита вступила у найвищу стадію свого розквіту.

За свою участь у московському поході українські козаки отримали від польського уряду грошову винагороду. Чисельність реєстру збільшувалася з 1 до 3 тисяч козаків. Авторитет Конашевича-Сагайдачного після Московського походу ще більше зріс. Однак українці та поляки тоді втратили реальний шанс заволодіти Москвою. Адже після цього, використовуючи інтриги й політику «розділяй та владарюй», Москві вдалося розділити та заволодіти українськими та польськими землями, і в наш час Кремль не відмовився від цих планів.

Проте історичні приклади успішного військового співробітництва країн, для яких Москва часто виступала історичним ворогом та окупантом, демонструють ефективний шлях «примушування Москви до миру».