Інформаційне агентство «Вголос» - https://vgolos.com.ua

Яку Україну будує Зеленський?

В новорічній промові президента Зеленського прозвучали слова, які не лише ставлять крапку на політиці українізації, але й здатні перекреслити всі попередні досягнення часів незалежності.

Какая разніца?

Для кожної постколоніальної країни, якою є сьогодні Україна, питанням життя і смерті стало звільнення від наслідків мовної та культурної окупації. Чимало країн після здобуття незалежності, зокрема Індія, Філіппіни, Індонезія, Чехія, країни Балтії, Словенія та Хорватія, розпочали послідовне проведення політики культурної реконкісти – відвоювання позицій національної мови у медіа, освіті, бізнесі. А Ізраїль навіть почав впровадження своєї мови – івриту буквально з нуля. Політичні еліти всіх постколоніальних країн усвідомили, що національна ідентичність є наріжним каменем їхньої державності, і що найголовніше – збереження їхньої влади та економічного впливу на території країни.

Натомість, Зеленський, та люди із Зе-команди, які писали йому текст новорічного звернення, очевидно, не те що не усвідомлюють важливості української мови для незалежності України, але й не хочуть цього помічати, вважаючи це вигадками “націоналістів”. Слова президента у новорічній промові про те, що не мають значення такі поняття як “правильний” або “неправильний” українець, “патріот”, “малорос”, “ватник”, або “бандерівець”, що всі є “громадянами України”, хоч і “дуже різними” де-факто означають, що влада ставить хрест на важливості розвитку почуття патріотизму. Патріоти, які врятували країну в 2014, на яких тримається основа будь-якої держави, сьогодні владі не потрібні, адже замість них є нічим не гірші для Зе-команди малороси та ватники.

А фраза про те,  що Зеленському “неважливо, як названа вулиця, якщо вона освітлена й заасфальтована” і “немає різниці, біля якогось пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку закоханий” взагалі мала б викликати офіційні попередження українському гаранту на рівні ООН. Адже за цією логікою пам’ятники можна ставити і Гітлеру, і Сталіну і Кім Ір Сену та іншим злочинцям, і ніякого морального виховання нації не потрібно. При тому, якщо в якомусь містечку будуть одночасно стояти пам’ятники і катам і їхнім жертвам – це гарантований шлях до масового насильства на вулицях і ніякого миру в такому суспільстві ніколи не буде. Жодна країна досі не дозволяла собі вирішувати за принципом “какая разніца” які пам’ятники стоятимуть в її містах і про яких національних героїв розповідатимуть у школах, адже всі розуміють, до чого призведе така ідеологічна байдужість. 

Іншими словами, це рефрен так званої “ковбасної ідеології”, вираженням якої є прагнення лише до задоволення базових шлункових потреб, без огляду на людські цінності, громадянські права та свободи і навіть власну гідність. В 1990-их ця електоральна позиція виражалася у крилатій фразі “мені все одна яка партія чи ідеологія, головне – щоб ковбаса була на столі”. Ці люди ностальгували за СРСР, не виходили на акції протесту, якщо їм за них не платили, і легко продавали свої голоси за гречку. Сьогодні, чимало тих безідейних, індиферентних виборців підтримали Зеленського та “Слугу народу”, в чиїх передвиборчих обіцянках також містилися примарні обриси тієї ковбаси, без непотрібної “мовної та ідеологічної мішури”. Чистий матеріалізм – як основа марксистсько-ленінської філософії, і до сьогодні має міцні коріння в політичній ментальності значної частини українців.

Між іншим, саме через високий відсоток тих, кому “какая разніца” буде тут Україна чи Росія?”, стала можливою окупація Донбасу та Криму. У 2014 році лише невелика частина мешканців Донбасу хотіла приєднання до РФ, але ініційована Москвою меншість захопила Донбас лише завдяки пасивності та байдужості основної більшості регіону. Війни на Донбасі могло б і не бути якби не “нейтралітет” значної частини місцевих мешканців у квітні 2014 року, які вважали, що в об’єднанні з Росією ” також нічого поганого немає”.  Тих хто “за мир” в регіоні сьогодні більше, аніж тих, хто за Україну, і саме через тих, хто “за мир” на Донбасі стала можливою війна. Недаремно Данте писав у «Божественній комедії», що найгарячіші місця у пеклі зарезервовані для тих, хто в часи великих суспільних змін, революцій та воєн зберігав нейтралітет. Такий нейтралітет та ідеологічну амбівалентність, Зе-команда сьогодні пропонує зробити державною політикою.

Удар байдужості по українізації

Натомість, 5 років такої політики можуть легко відкинути українську мову на позиції 1991 року, коли у всіх містах у найважливіших сферах домінувала російська, а українське асоціювалося з селом і колгоспом. Понад триста років російської окупації України призвели до ситуації, в якій українською сьогодні розмовляє лише крайня західна частина країни, а весь центр розмовляє суржиком, часто ближчим до російської. Не варто виявляти надмір оптимізму, стверджуючи, що на Правобережжі наприклад Вінниччина розмовляє українською – це насправді далеко не українська мова, а скалічений мовною окупацією діалект українсько-російський. Політика “мовної шизофренії” та послідовне змішування української із російською призвели до витіснення української  з освіти, економіки, фінансів та банківської справи, армії і т. д., а наша мова тривалий час вживалася лише “на кухні” або у приватному спілкуванні.

За словами професора Колумбійського університету Юрія Шевчука “до недавнього часу ми мали менше  5% українських пісень на наших радіохвилях… В прайм-таймі на телебаченні немає жодної популярної цілком україномовної програми. Ми й досі не маємо популярних українських телесеріялів чи телепрограм. Тобто, немає серіялів виключно українською, з українськими героями, а не дебілами, що вдають українців. Тому двомовність для України – це поцілунок смерті. Вона веде до вмирання української мови”.

Українська мова, самостійно, без підтримки держави, не зможе за 30 років відвоювати втрачені за три сотні років позиції. А озвучена президентом політика принципу “какая разніца” навіть не завуальовано, а відверто приведе до відмови держави від реукраїнізації регіонів з наслідками мовної окупації. Така відмова навряд чи буде колись озвучена відкрито, але в гібридній формі це означатиме, що для української мови, захисних мовних квот, української музики та фільмів, влада нічого не збирається робити. Це значить, що українська мова та культура знову буде кинута в умови самовиживання та агресивної конкуренції з боку російського шоубізнесу, музики та кіно, які мають державну підтримку РФ, а українська не матиме нікого, окрім  небайдужих активістів та меценатів.

За словами журналіста Віталія Портникова, “Там де буде російська мова та культура, рано чи пізно буде російська влада”. Але позиція діючої влади щодо мовної політики сьогодні зводиться до принципу “а какая разніца?”. 

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для “Вголосу”