Yoko Ono Plastic Ono Band "Between My Head and The Sky" (2009)

Супергрупна іпостась Йоко Оно знову на дистанції, безперечно, не такій актуальній, як в 1970 році з альбомом “Yoko Ono Plastic Ono Band" і не такій модній, як на сольній парсуні 2007-го з альбомом „Yes, Im A Witch”. Актуальність тут, швидше, ностальгійна, як й на останньому диску Іггі Попа.

Мозкова їбанутість та шабашні польоти під гаражний саунд тут лише в децельному вкрапленні. Усе інше – екскурс музичними історіями із зупинками на психоделії, крауті, фрі-джазі (чи ново-орлеанськими згадками), техно, реггі, блюз-році (9-й трек – кашмірський салют зеппелінам), електрофанку та ейсід-фолку. Для різноманітності наявні нон-мюзік звучочки, для впевненості – спокен-ворд.

Але й уся ця петрушка забувається на ностальгійних медитаціях Йоко Оно. Максималістично-простих та майже акустичних і майже камерних ("Healing", "Feel The Sand"). 3-ри фінішні треки мудрої Йоно переглядають минуле життя у віковій втомі, ледве не переходячи в плач, але не в розчарування. Вона ще жива (див. 15-й трек).

1. Waiting For The D Train
2. The Sun Is Down! (Cornelius Mix)
3. Ask The Elephant!
4. Memory of Footsteps
5. Moving Mountains
6. CALLING
7. Healing
8. Hashire, Hashire
9. BETWEEN MY HEAD AND THE SKY
10. Feel The Sand
11. Watching The Rain
12. Unun. To
13. I’m Going Away Smiling
14. Higa Noboru
15. I’m Alive

The Dead Weather "Horehound" (2009)

Ще одна супер-пупер-банда з рекрутованих на музичну службу батьківщині старів. Вокалізує Елісон Моссхарт з The Kills, гітарить і підвокалізовує Джек Вайт, зрозуміло, що з White Stripes транзитом через The Raconteurs. Просто гітарить Ден Фертіта з Queens of the Stone Age і на басу басує Джек Лоуренс – спочатку The Greenhornes, а вже потім The Raconteurs.

Грають гаражний рівайвл і дісторшонують, грувлять та синкоплять на блюзовій базі. Передають сьорф-вестерновий салют Бобу Ділану. Сьорфом ще інструменталять в "3 Birds". Загалом, достатньо мінімалістично-зациклений саунд. Зашкалено брудний гараж. Іспани салютять "Conquest-у" з останнього альбому White Stripes. На фініші апокаліптить фортепіанко. Десь наганяють електроорганом з фільмів жахів мертвяцької тематики і готики (без зайвих конотацій). Десь трохи намагаються догнати останній альбом PJ Harvey і в підсумку – це краще 2-х альбомів The Raconteurs.

Але всі ці дези якісь не страшні і не зважаючи на брутально-сексапільний вокал Моссхарт – душу не гріють. Вся причина холодності дедвезерів в достатньо-великій к-ті конкурентів. На Led Zeppelin й так достатньо позажигали Rage Against The Machine (на них й лінкує структура "Treat Me Like Your Mother"). На проект їх фронтмена – One Day As A Lion й підкошується "Horehound". One Day As A Lion свого часу – намагався переплюнути в мінімалізмі дебютник Suicide. До цих рутових камарадів можна ще додати The Gun Club і вже точно не треба забувати в цьому контексті про недаремне існування The Jon Spencer Blues Explosion, Loop і вже нещодавну долю альбому "Grinderman" від Ніка Кейва в масці Грайндермена.

Зі всього матеріалу запам’ятовується хіба що гітарний риф "Bone House". Це ж Джеку Вайту не Джеймса Бонда оспівувати з якоюсь дурою.

1. 60 Feet Tall
2. Hang You from the Heavens
3. I Cut Like a Buffalo
4. So Far from Your Weapon
5. Treat Me Like Your Mother
6. Rocking Horse
7. New Pony
8. Bone House
9. 3 Birds
10. No Hassle Night
11. Will There Be Enough Water?

Florence And The Machine "Lungs" (2009)

Ще одна лондонська дівчинка актуалізована на ниві високих і тонких матерій авант-попу. Нещодавно в цьому фарватері вже пропливала Bat For Lashes зі своїми дубльованими сонцями. Але за усіма іншими параметрами Florence And The Machine – доповнила своєю присутністю тріаду Little Boots і La Roux своєю зацикленістю на 80-х. Як і 2-ві її сестрички – Florence схожа багато на кого, а в концентрованому варіанті – знову на Кейт Буш.

Не знаю як це їм вдається, хтось називає це цайтгайстом, але вже першотрекові прито-прихлопи згадують дебютний альбом Bat For Lashes і трек "Prescilla". Вокаллісімо, безперечно, рулить дай боже, а манірність Мальвіни закінчуються яскравим обкуром в театрі Карабаса-Барабаса. Початок, незважаючи, на таку алюзацію підбадьорює на нові подвиги, але вже в 2-й трек нагадує "Symmetry" Little Boots тільки в артовій обробці. Чи то дівчатка надихались з одного джерела, чи то Флоренс просто стібеться з інкубаторності модників на 80-ті?

Кейт Буш й далі розкручується на денс. Десь з’являється ще одна Регіна Спектор з бубном. Десь фортепіанко і скрипочки хочуть позмагатись з Chairlift. Лунають лісові хорали всепереможному пафосу казок і з’являється афробіт. Традиційно присутні дрім-попні елементи з лірами. Гітари при виході апелюють до атмосферності 80-х. Електроорганчик знову нагадує прро існування Bat For Lashes. Альбом, який так жваво стартанув, починає сповзати в яму, а ліри – просто вже занудять своїм ромашковим позитивом.

Вокал – вокалом, алюзії – алюзіями, але для чого "Kiss with a Fist" відверто закошується під "We're Going To Be Friends" White Stripes з усіма його гаражними гітарами і барабанним мінімалізмом? Як співає Електронік: "Вкалывают роботы, а не человек".

1. Dog Days Are Over
2. Rabbit Heart (Raise It Up)
3. I'm Not Calling You a Liar
4. Howl
5. Kiss with a Fist
6. Girl with One Eye
7. Drumming Song
8. Between Two Lungs
9. Cosmic Love
10. My Boy Builds Coffins
11. Hurricane Drunk
12. Blinding
13. You've Got the Love" (Bonus Track)

We Fell To Earth "We Fell To Earth" (2009)

Ще одне чудо природи і майже ще одна супергрупа, яка креативить на перетині тріп-хопу і дарквейву. Колишній мембер UNKLE – Річард Файл дуетить з колишньої жінкою Марка Ленегана і невтомною трудівницею на полях Queens Of The Stone Age та Eagles of Death Metal – Венді Ра Фоулер.

Дарквейву тут більше, ніж салютів Portishead. Печаль неописуємої краси витримана за всіма параметрами. Замашки нью-вейву перекликаються з етно-мотивами. Dead Can Dance десь підпадає під роздачу гітарних запілонів а-ля Spacemen 3. Вже традиційний мінімалізм конектиться з індастріелом та оркестрованими барабанами. Форма витримується один в один і панахидність наганяється, як треба.

Такий варіант спогадів за брістольським саундом, кращий, ніж в варіанті Moby, але не настільки, щоб не тусити враженнями про поверхневість і вторинність. Хоча, "Careful What You Wish For" цього даркового дуету, варто визнати, все ж може претендувати на щось більше, ніж на епігонство брістольським королям і квінам.

1. Spin This Town
2. Lights Out
3. Sovereign
4. The Double
5. Burn Away
6. Careful What You Wish For
7. Sunshadow
8. Lost In Flames
9. Undone

Telepathe "Dance Mother" (2009)

Сімпотний сінті-поп з Брукліна (звідки ще він може бути в цьому сезоні?). Девід Сітек тільки розігрівався на Скарлет Йохансон, щоб запустити цю телепатичну кулю в небеса.

Telepathe швидко опиняються в авангарді піонерів-ностальгізаторів за 80-ми. Ритм чітко тримається за топовими маршрутами ("Michael") без всіляких порнографічних моментів, якими відрізняються інші фанати 20-річних артефактів.

Телепатичний гібрид бруклінців не збирається збивати лаве з вух фраєрів, як це робить Little Boots та La Roux (плюс море інших кон’юнктурників ринку). І в попсових хіт-парадах їх не побачиш. Інтелігентність без зайвих клітин синтезує естетику Cocteau Twins з хіп-хопним бітом. Хора косміке відрізняється хорошим маршовим запалом, а зефірні голосочки дрім-поплять в найближчі зеніти. Басуха в потрібних моментах не заважає потустороннім подорожам. Шантажувати популярними місцями тут також ніхто не збирається, навіть з усією любов’ю до 80-х. Ще один зьомівський хелпак Dirty Projectors в рамках возведення Брукліну в музичний пуп землі. Ще одна Мамина юность.

1. So Fine
2, Chrome's On It
3, Devil's Trident
4. In Your Line
5. Lights Go Down
6. Can't Stand It
7. Michael
8. Trilogy
9. Drugged