Лекція 2004 на пошану Соломії Павличко Ростислава Семківа „Парадокси постмодерної іронії та стильова параноя сучасної української літератури”. Як пише книжка, Семків – знавець літератури та її критик, доцент кафедри української літератури Києво-Могилянської академії та інше.

Навколо іронії цього доцента і зав’язалась дискусія, констатація, процесія і карнавалізація: Романа Струця, Марка Павлишина, Андрія Дахнія, Богдани Матіяш, Сергія Яковенка, Мар’яни Гірняк, Софії Рябчик, Богдана Шумиловича, Флорія Бацевича, Олександра Івашина, Володимира Єрмоленка, Олександра Бойченка, Леоніда Ушкалова.

Приклеїлись інтерв’ю з Валерієм Шевчуком, Володимиром Дібровою, Іздриком, Гайден Вайт (професор історії Каліфорнійського універу в Санта Круз та професор порівняльного літературознавства Стенфордського універу.)

Типографувались праці Лінда Гатчеон (Літературний і мистецький критик. Викладає в Торонтському та Корнельському універах) та Хосе Луїса Раміреса (Викладач риторики в Стокгольмському універі-коледжі).

Професори, письменники, перекладачі, аспіранти, літературознавці, кандидати різних наук, культурологи, доктори філології. Компанія бадьора.

Лекція Семківа виявилась гарною наживкою, трохи епатажною, але такою і має бути провокація, щоб на неї повелись. Занадто усе на поверхні. Автор, такий крутий послідовник постмодернізму, і відразу ж (свідомо чи не свідомо) залазить у метанаративи. А тотальність психоаналітичних цитат, при його освіченності , взагалі, курам на сміх.

В тому й весь прикіл іронії. У пошуках: чи це свідомо чи несвідомо. Чи в подвійному захисті доповідача? У намаганні зрозуміти, чи то Семків такий серйозний, чи то він просто стібеться, дуже важко поховати автора у братській могилі. Тому він там живе і вічно буде жити.

Але пофіг, не це головне. Головне – цікаво почитати розумних людей. Хтось намагається науково довести усі хиби Сенківа. Хтось серйозно і велично називає свою статтю. Хтось бавиться в іронію. Хтось не погоджується.

Сильна стаття киянки Богдани Матіяш. Дуже сильна стаття, яка виділяється на фоні усіх інших. Хоча і вона повелась (чи просто грала?) на епатаж понурого Семківа. Але дякую за написане і обдумане.

Насторожує львів’янка Марта Гірняк. Деякі словечка однозначно прискотчують її до П’ємонту усього людства: ”відмова від універсальних, освячених віками істин, втома від канонів і непроминальних цінностей, знецінення традиції...” (ст. 70). Славнозвісна галицька побожність. Вона причепилась до дизеля Семківа і човгає, спроквола, за ним. Мейбі, у неї не було часу, чи просто нецікаво, вона просто виконала своє завдання, старанно, але без фантазії. Хоча парадокси життя на 68 сторінці – це круто.

Софія Рябчик з прямолінійною історичністю ловить ехо авангардизму в сучукрліт. І це потрібно. Поліфонія класна не тільки на мобілі.

Шикарна візуальна іронія Богдана Шумиловича. Він тепер, якийсь крутий мен у Ратуші. Але фотки підібрані класні та й слова відповідні.

Флорій Бацевич академічно та залізобетонно вставив Семківу по самі помідори. Не фіг вимахуватись, колє „відсутні спроби визначити засадничі, як правило, „надужиті”, поняття”. Нічого дивного, людина живе тільки мовознавством. Найкращий в Україні мовознавець, а правовірні росіяни на нього моляться.

Пофігиська червона шапочка Олександра Івашина. Чудак врубався в тему, з першої букви. Це вам не вгадай мелодію.

Олександр Бойченко, нарешті, повернувся до сучукрліт, про яку, за іронією, забули декілька попередніх авторів. І смачно проїхався по, тіпа, пісатєльніцам: Марії Матіос та Алєксандрі Марініній. Це вже давно потрібно було зробити.

Леоніда Ушкалова варто було б почати більшості праваславним, греко-католицьким чи просто католицьких батюшкам. А то за жирком, їх мізки, остаточно, вже втратили потребу мислення. Тільки треби і треби та фанатизму нємєрєнно. Святий Іоан Златоуст, окрім фрази „Христос ніколи не сміявся”, ще й закликав різати євреїв, як собак і палити синагоги. Але все можна списати на слабку людську природу.

Валерій Шевчук зі своїми розмовними замутками про неподільність жіночих і чоловічих начал. Це вже кумарить. І він ж не тільки так думає, він так і живе. Майстер психологічної прози, блін.

Лаконічні Іздрик та Володимир Діброва. Текстуальна Гайден Вайт. Геніальний Сьорен К’єркегор. Гарний переклад Лінди Гатчеон. Переклад лишає знаки, натяки, за якими можна орієнтуватись самостійно. Як на мене, це найголовніше. Дякуємо Олені Галеті.

Максимальне втиснення у звучання іспанської Євгена Гулевича у перекладі Хосе Луїса Раміреса. Зручний топологіон з джентльменським набором нюансів іронії її визначень (?) та розумінь(?)

Книга для тих, хто вміє думати власною головою і не питає: „як так сталося, що Ви стали інтелектуалом? і що для цього треба робити?”

Висвітлення нюансів іронії. Більш глибоке проникнення, (з) розуміння. Від того і отримуєш кайф, від чітких думок та парадоксів авторів і власного мислення. І від дискусії стількох розумних людей на 200 неквадратних сторінок іронії центру гуманітарних досліджень ЛНУ. Браво.