В останні робочі дні перед літніми канікулами Верховна Рада може змінити закони про мову та про освіту. Розглядатимуть законопроект № 2362 нардепа від “Слуги народу” Максима Бужанського.

Ним обранець, зокрема, пропонує скасувати обов’язкове вивчення 80% предметів у школах українською мовою. Натомість депутат хоче, щоби “перелік навчальних предметів, що вивчаються державною мовою, визначався освітньою програмою закладу освіти з урахуванням особливостей мовного середовища”.

Якщо закон таки буде ухвалено, перехід учнів 5-11 класів російськомовних шкіл на українську мову навчання з 1 вересня 2020 буде скасовано.

Проти цього законопроєкту свого часу виступило Міністерство освіти і науки, а також Бюджетний комітет ВР і освітянська спільнота. Водночас на ранок 16 липня, коли цей закон збираються виносити на розгляд, парламентська опозиція готує акцію протесту під ВРУ.

Слід зазначити, що коли поки що чинні закони про мову та про освіту щойно були ухвалені, освітянська спільнота мала претензії і до них. Мовознавці та громадські діячі наголошували, що ці закони не в повній мірі захищають державну мову та мали би бути доопрацьовані. Отож тепер виходить, що замість виправляти помилки у законах, влада намагається їх послаблювати.

Що з цього приводу думають освітяни – дізнавався «Вголос».

Лариса Ніцой, письменниця, громадська діячка:

Коли готувалися закони про мову і про освіту, я орієнтувалася на моделі, які давно успішно працюють в інших країнах. І дійшла до висновку, що нам була би комфортною так звана балтійська модель, яка панує в Латвії, Литві та Естонії. У них національні меншини вже в садочках починають вчити державну мову. У початковій школі переважає ще рідна мова дитини, однак, з кожним роком аж до завершення середньої школи (на наш лад – до 9 класу) частка предметів державною мовою поступово збільшується кожного року й починає переважати в середній школі. Так за 9 років країни Балтії адаптують дітей представників нацменшин до державної мови з тим, щоб вже у випускних класах (у нас – 10-12-ий), у коледжах і у вишах викладання повністю відбувалося державною мовою. Тобто дитину плавно адаптують і переводять на державну мову.

Хоча, можна було, до речі, і польську модель взяти (коли кілька предметів викладають мовою меншини, а всі решта – державною) або канадську (коли в день є два уроки мовою меншини, але за кошт батьків, а не за державний кошт)… Тим не менш.

Оскільки у нас багато меншин, у них досі було багато мови меншин, а державна вчилася дуже мало – нам би саме плавна балтійська модель підійшла найбільше. Міністерство освіти за попередньої влади дослухалося й взяло цю балтійську модель, але…воно її послабило.

Якщо у Латвії, Литві та Естонії, у випускних класах навчання відбувається винятково (!) рідною мовою, в Україні, згідно із цим законом – такого нема взагалі, йдеться тільки про 80% навчання державною мовою. Крім того, у Латвії, Литві та Естонії нарощування державної мови поряд з мовою нацменшин починається з початкової школи, з першого класу, а в нас – тільки зі середньої школи, з п’ятого класу. Тобто, на відміну від Латвії, Литви та Естонії, доходячи до випускних класів, наші випускники так і не довчаються до повного використання державної мови.

Ну, і слід зазначити, що у коледжах, інститутах й університетах в Україні так само не скрізь є 100% викладання державною мовою. Можливо, хіба на Західній Україні навчальні заклади мають повністю українську. Не знаю, як Вінниця і Житомир, хоча чула, що жалілися на викладання там російською…А вже у Києві – точно є російська. Так, наприклад, мій син вчиться в коледжі і частина предметів викладається в нього російською. Звісно, ми з цим боремося, але так є!

Тим часом в усіх європейських законах – і в хартії національних меншин, і в гаазьких рекомендаціях ідеться про те, що державна мова переважає, домінує, превалює, що меншини повинні інтегруватися в суспільство, а не навпаки. Інтегруватися – це не значить розчинитися. Це значить зберегти свою мову й культуру, але й гармонійно влитися у суспільство, а не бути чужими громадянами чужої держави в цьому суспільстві. Так будуються всі міцні держави. Так будувалася б і міцна Україна. Але, на жаль, в нас у державі є громадяни, які будують в Україні не Україну.

Замість виправляти ці промахи, замість посилювати цей закон, замість розбудовувати міцну Українську державу, деякі «громадяни», які стали в нас владою, збираються розбудовувати в Україні Росію… Пан Бужанський – це яскравий представник таких «громадян». Йому подобаються російські порядки, російські герої, сталінщина, він захоплюється ворогом, загарбником, колонізатором, вбивцею Жуковим, він нав’язує це Україні.

Який висновок з цього повинні зробити українці? Ніколи не голосувати за людей, які нав’язують Україні Росію. Бо це призведе до знищення. Бо від цього постраждають всі. І меншини, і українці. Бо Україна буде слабка, непроцвітаюча, відповідно – населення буде бідне. А також не можна голосувати за політичні сили, які приймають у свої лави таких бужанських.

Павло Гриценко, директор Інституту української мови НАН України:

Щоб ми могли дати оцінку закону, нам необхідно не просто змоделювати, як можуть бути втілені його положення, а побачити, що вони вже на практиці дають. Тільки закони Божі пишуться навічно, а людські закони пишуться на відповідний проміжок часу. І сьогодні нам необхідно повністю використати той позитивний потенціал, який є у законі про функціонування української мови як державної, і закон про освіту, максимально використати той позитивний потенціал і подивитися, які залишаються щілини, які треба буде закрити, корегуючи ті чи інші закони. Але це справа не сьогоднішнього дня. Сьогодні питання стоїть інакше: чи будуть діяти на загал ці закони? Чи будуть вони втілені?

Зараз робиться спроба юридично, на рівні нових  законів, заблокувати дію цих законів. І повернутися фактично до ідеї необхідності створення нового закону Ківалова-Колесніченка, який унеможливить удержавлення української мови. Робімо те, що можемо сьогодні зробити – вивчаючи можливість зміни закону в майбутньому. Тільки там, де закон дозволяє уникати виконання 10 статті Конституції, а саме – використовувати українську мову як державну в обсягах, докладно визначених законом про державну мову, якщо є такі щілини їх треба закривати. Тим більше, що цей закон передбачає створення ще одного закону, який буде регулювати права, можливості корінних народів і національних меншин використовувати свою мову і розвивати свою мову. Тому тут немає проблем, якщо дивитися об’єктивно, але є загроза, якщо дивитися у парадигмі неоголошеної гібридної війни, загроза знищення можливості удержавлення української мови. І на це сьогодні працює п’ята колона в Україні. Їм йдеться не про національні меншини, не про мову російську, а про душі українців, які знову мають відчути себе рабами в контексті повної залежності від Росії.

Іван Ющук, мовознавець, професор, завідувач кафедри слов’янської філології і загального мовознавства Київського міжнародного університету:

Коли людина розвинута інтелектуально, вона володіє не однією мовою, а кількома. Так, майже кожен українець володіє крім української і російською мовою, якщо йому треба щось прочитати, прослухати чи сказати. І польською багато хто може читати, розуміти і говорити. І сербів багато хто зрозуміє, і чехів. А от росіяни українців зрозуміти не можуть. Мабуть, тому, що вони просто недорозвинені.

Україна – держава українців, а не національних меншин. Національні меншини в нас – гості. Ми їх шануємо, сприяємо їм, але не вони нам мають вказувати, як нам жити. Самі українці мають вирішувати, як їм жити. А те, що такі, повторюю, недорозвинені, як Бужанський, свої лапи сунуть в цей закон, це аморально. Спробували б вони в Росії сказати, що десь у Воронезькій області дуже багато україномовних, тож треба для них змінити російський закон про мову… Їм би там показали, як це робиться.

У всіх інших державах, де є національні меншини, про них дбає не держава. Вони створюють суботні чи недільні школи, їм держава допомагає в цьому, звичайно, але не національні меншини диктують, що і як має вчити титульна нація.

Закон про забезпечення функціонування української мови стосується української (!) мови, а не мови тих, хто сюди до нас так чи інакше колись прибув. Тому це українцям, а не комусь іншому вирішувати, яким він повинен бути.