Святий і грішний Пушкін. Російське все. Ефіопське кров’яне. Священна корова Росії. У нас Шевченко також не спить. З нього, також, доять філки для дітей, онуків чи просто коханок. Сьогодні відкриття пам’ятника Пушкіну з нагоди 170-річчя з дня його загибелі.

Пам’ятник зашифрували в приміщенні Російського культурного центру. Щоб не розбили чи викрали, як пам’ятник Шевченку в Торонто.

Маленьке купе. Купа народу. Переважно літні зимові люди. З молоді, лише якийсь студік пітерського універу та прислужник архієпископа Августина. Ну і пара молодих журналісток. Запах часнику забивається ладаном. Ну дуже розумний фотограф з культурного центру вставляє свої 5 копійок скрізь, де не фоткає. Постійно щось триндить.

Старе піаніно, на якому грають дівчата романси. На слова Пушкіна. Ні Олійника. ні Садового нема. Їм були надіслані запрошення на відкриття пам’ятника. Але Укрпошта займається диверсійним патріотизмом. Тому ні Олійника, ні Садового нема. Їх улюблений поет – Омар Хайям.

Голова товариства імені О. Пушкіна Валерій Провозін та генеральний консул Росії у Львові Євген Гузєєв співають оду радості генію та інтуїції Пушкіна. Це їхнє все. І це правда.

Пацик з Пітера читає вірш Пушкіна. У нього щось не так з дикцією, чи це пітерський акцент? Патетично закидає очі до гори. Ловить на живця душі престарілих учасників відкриття. Таке прочитання Пушкіна, ще більше відштовхує. Поет з богомзабутої спілки читає свій ранній вірш про Пушкіна. Це ще більш-менш. Говорить про геній та пророцтва Пушкіна. Хоча, якби Пушкін жив би зараз він би копав таких поетів, або ж викликав їх на дуель за профанацію поезії як такої.

Пам’ятати про Пушкіна, це не означає писати вірші 100 літньої давності, тупо косячи під Пушкіна. Пушкін робив щось нове, а ці кадри, тупо його імітують і називають це пам’ять про великого російського поета. Пушкін був СУЧАСНИМ поетом. І ці – трухляві 300-літні манекени з усвідомленням своєї неповноцінності. Тому і роблять усе можливе щоб спопсити О.С.П. В Україні те саме робиться і з Т.Г.Ш.

Чого варта фуфлова афішка в „ЗВУ +” – „Львівський фестиваль-конкурс” „Шевченко-фест” стартує у квітні”. Конкурс поезії, пісень та візуальності навіяних духом Шевченка. Шевченко-фест, це як дружбан-Христос з „Догми”. Ідеологи фестивалю чешуть про сшароварення Поета совєтами, а самі ж роблять ще гірше. Такі конкурси приносять ще більше шкоди, ніж усі голодомори разом взяті.

„Молодь відчула потребу сказати своє слово про Шевченка. Він – не минуле, а наш суча сник. Його слова – то правда сьогодення. Його творчість – геній для всього світу, і наше завдання її прочитати по-новому. Т. Шевченко – зрештою це круто і модно. Ми і Шевченко – це відродження нашого коріння і побудова нашого майбутнього.” – бла бла бла – модна суходрочка від організаторів фестивалю. Це круто. Більше про ліричний відступ пізніше. У квітні. Зараз Пушкін.

Директор історичного музею Богдан Чайковський про пам’ятник, невідомого видатного скульптора та про фейерично-креативного генконсула Євгена Гузєєва. Останній ходить у музеї, на відміну від деяких перших представників львівської влади. І це була його ідея – поставити Пушкіна в культцентрі, або ж не його. До цього вони додумались разом. Гарний приклад українсько-російської дружби на Галичині.

Архиєпископ Львівський та Галицький Августин молиться за душу несвятого Пушкіна, який любив свободу і дівчат. Намагається об’єднати усіх присутніх в одну Церкву. Розповідає про турне до Ефіопії. Там, діти чорного континенту та тінейджери Антананаріву впевнені, що Пушкін – їхнє все. Назріває міжнародний конфлікт.

Архиєпископ благословляє присутніх на романси. Чорно-біла сирена, у традиційній манері, відбиває будь-яке бажання слухати витвори такого ізабразітєльнага іскувсства. Її спів збуджує лише сивих, недочуваючих матрон.

10 відмінностейподарункипоглядислова
    
містикаязикатий менбаклажанне фотодумки
    
рукиГузєєв і Пушкінопера Чайковськогопітєрський студік
    
  
Пушкінпожежна сирена