Зеленський відіграв одну з ключових ролей в обороні українського містечка від окупантів, проте було це за чотири роки до початку московської агресії проти України.

Герой національної оборони

Брацлавський полковник Михайло Зеленський належав до заможної української шляхти, але з початком Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького приєднався до повстанців. Будучи одним з найкращих полковників Хмельницького, Зеленський навіть удостоївся честі стати героєм польської поеми як небезпечний та впливовий козацький ватажок.

Злет військової кар'єри Зеленського припав на останні роки правління Хмельницького, а в 1654 році Зеленський став брацлавським полковником й одним з головних організаторів оборони Поділля від наступу польських військ. Ситуація в Гетьманщині в той час була надзвичайно складною. Виснажлива війна з Польщею тривала вже шостий рік, Україна потерпала від тривалих бойових дій, а нові московські союзники виявилися не кращими за окупантів. Більше того, після укладення договору з Москвою, колишні кримські союзники перейшли на бік поляків й почали спустошувати Україну з півдня. В 1654-1655 роках поляки розпочали масований наступ на Поділля та Брацлавщину, а цар в цей час віддає Хмельницькому незрозумілий наказ йти з козацькими військами на Волинь та Білорусь для з'єднання з московськими військами Трубецького.

Хмельницькому доводилося вибирати між захистом української землі та втратою нового союзника з погіршенням відносин з Москвою. А залишатися наодинці проти поляків і татар Хмельницький не міг. Тож лише невеликі козацькі підрозділи захищали Брацлавщину, де українські козаки, очолювані Зеленським вели тяжкі бої проти окупантів. Згідно із стратегічним планом Варшави, головні сили коронного війська та орди мали взяти Брацлав і з початком весни розгорнути наступ вглиб Гетьманщини на Чигирин.

Українські війська, на чолі із полковниками Зеленським та Богуном, мусили відбиватися самі, даремно чекаючи на допомогу московських союзників. Незважаючи на кровопролитні бої під Маньківкою, де Зеленський і Богун разом стримували тиск поляків, окупанти все ж взяли Брацлав. Але через вправні дії Зеленського, який у цих тяжких умовах загальмував ворожий наступ, поляки не змогли далі розвинути свій успіх. Військовий талант Зеленського був гідно оцінений Хмельницьким і невдовзі Зеленський стає наказним гетьманом, очоливши всі українські війська на Поділлі та Брацлавщині.

Стратегія Зеленського

Очолювані Зеленським та Богуном полки зосередилися в Умані, яка стала стратегічним пунктом напрямку удару польсько-татарської армії на Київ і Чигирин. Поріділі в боях Уманський, Кальницький та Брацлавський полки оборонятись проти 50-ти тисячної польської армії, на чолі з гетьманами С. Потоцьким та С. Лянцкоронським. Для зміцнення системи оборони Зеленський та Богун звели три лінії укріплень, серед яких вирізнялися особливо високі замкові вали. За наказом полковників, в люті січневі морози 1655 року, козаки облили водою фортечні вали та мури і невелике українське містечко Умань стало для окупантів неприступним. У ворожому стані місто тоді назвали "льодовою" або ж "крижаною фортецею", адже замерзлі на морозі слизькі вали та мури стали нездоланною перешкодою і справжньою могилою для закутих в залізо польських жовнірів.

Українські війська мужньо витримували багатотижневу облогу і ні артилерія, ні численні штурми поляків, найнятих німецьких рейтарів та угорських піхотинців не могли зламати організованої української оборони. Всі атаки ворога безуспішно закінчувалися лише втратами та сотнями жертв. До того ж Зеленський з Богуном здійснювали нищівні для поляків вилазки, зіпсувавши десятки ворожих гармат і наробивши паніки серед окупантів. Поляки вже навіть не знали, хто перебуває в статусі обложених – так сильно їхній табір потерпав від козацьких атак.

Однак через кілька тижнів дух оборонців українського міста, обороною якого керували Богун та Зеленський, ледве не був зламаний трагедією, яка могла коштувати життя Богдану Хмельницькому. Гетьман, який з кількома полками йшов на оборону обложеним, потрапив у засідку коронного війська поблизу Охматова. В цьому бою загроза Хмельницькому була навіть більшою, аніж під Берестечком. Проте завдяки непересічному таланту гетьмана, наслідки битви вдалося перетворити на бойову нічию. Розлючені поляки відступили і, з'єднавшись з татарами, почали перетворювати Брацлавщину на мертву пустелю. Понад 50 міст було знищено, а Брацлавщина була зруйнована як ніколи за всю попередню історію. В полон було забрано десяту частину мешканців краю.

Хмельницький же розлютився на оборонців Умані, які з облоги не ризикнули вдарити у тил відступаючим ворожим силам, за що дістали прочухана від гетьмана. В цій ситуації Зеленський поспішив реабілітуватися, здійснивши перелом у воєнній кампанії 1655 р. Вже 31 березня Хмельницький писав царю про втечу орди з Брацлавщини, визволення Зеленським свого полкового центру – Брацлава та відправку погоні за відступаючим польським військом. І хоча наздогнати поляків Зеленському не вдалося, зі своєю кіннотою він розгромив ногайські орди, які вчинили напад на Брацлавщину. А через чотири роки Зеленський був змушений воювати вже проти нового агресора.

Зеленський проти Москви

Після смерті Богдана Хмельницького Зеленський та Богун різко виступили проти союзу з Москвою, засуджуючи його нерівноправність та тяжкі наслідки для України. Коли загарбницькі плани Москви щодо України стали набирати загрозливих масштабів, а царські урядовці почали налаштовувати козацтво проти гетьмана, серед козацької старшини відбувся розкол, який переріс у антигетьманське повстання інспіроване Москвою. Проте у боротьбі проти старшинської опозиції, новий гетьман Іван Виговський знайшов підтримку Зеленського.

З початком московсько-української війни 1658-1659 років, яка часто межувала з громадянською, враховуючи значні козацькі сили, які симпатизували "православному царю",  брацлавський полковник Зеленський був посланий до обложеного в Полтаві бунтівного полковника Мартина Пушкаря, який в Охматівській битві 1655 року визволяв обложеного в Умані Зеленського. Проте через чотири роки два визначні козацькі полковники, які пліч-о-опліч стояли проти ворогів України під Уманню, вже воювали по різні боки. Зеленському не вдалося умовити козацького побратима скласти зброю. Більше того – Пушкар навіть заарештував Зеленського та напав на гетьманське військо, хоч і зазнав нищівної поразки. Після битви під Полтавою між Виговським та бунтівними промосковськими полковниками, в якій у міжусобній різанині загинуло до 50 тисяч українців, Зеленський був визволений з в'язниці.

В складних воєнно-політичних перипетіях протиборства сусідніх держав за українські землі, в яких козацька старшина намагалася знайти зиск у боротьбі за гетьманську булаву, Зеленський послідовно дотримувався чіткої антимосковської позиції. Підпис Зеленського стоїть і під текстом Гадяцького договору з Річчю Посполитою, за умовами якого Виговський намагався уникнути московського деспотизму, а Україна на рівних засадах входила до Речі Посполитої з гарантованими рівними правами для православних українців та козацтва.

Зрозумівши, що розв'язати міжусобну війну в Україні не вдасться, Москва здійснює пряме військове вторгнення в Гетьманщину. За деякими даними, Зеленський, ймовірно, брав участь у Конотопській битві 1659 року, яка стала найбільшою військовою баталією між українцями та московськими загарбниками, в якій окупанти зазнали нищівної поразки.

Зеленський і "Руїна"

Коли після зречення Виговського, новий гетьман Юрій Хмельницький під збройним тиском підписав Переяславський договір з Москвою, за яким Українська держава ставала автономною провінцією Московщини, Зеленський разом з сімома полковниками відмовився визнавати цю кабальну угоду.

А в 1667 році, маючи значний вплив та військовий авторитет, Зеленський навіть здійснив невдалу спробу перехопити булаву в Петра Дорошенка, намагаючись самим стати гетьманом. Не сприйнявши турецької орієнтації Дорошенка, Зеленський то переходить на бік іншого претендента на гетьманську булаву - Михайла Ханенка, який проголосив себе "третім гетьманом", окрім існуючих Дорошенка та Многогрішного, то знову повертається до Дорошенка. Польський король Ян Собеський в цей час називає Зеленського "значною в Україні людиною".

Але після поразки протурецької орієнтації Дорошенка, в 1673 році Зеленський схиляється до Московії і складає присягу московському цареві. Останні згадки про Михайла Зеленського стосуються успішних воєнних кампаній проти татар, після чого сліди Зеленського в історії губляться. Його брат Андрій згадується на посаді Подільського полковника. А через кілька десятиліть, у 1708 році син Михайла Зеленського - лубенський полковник Дмитро Зеленський був серед числа козацьких полковників, які невдоволенні московським засиллям в Україні, остаточно схилили Мазепу до переходу на бік шведського короля Карла ХІІ.

Зеленський чекає свого часу

Тож визначний соратник Богдана Хмельницького Михайло Зеленський був непересічною постаттю епохи козацтва й увійшов в історію як один з головних козацьких лідерів Національно-визвольної війни. А героїчна оборона Уманської "Крижаної фортеці" під керівництвом Зеленського та Богуна, була настільки вражаючою історичною подією, що в країнах, які шанують свою історію, цілком заслуговувала б щонайменше на повнометражний історичний блокбастер.

Але в Україні навіть через три десятиліття незалежності так і не створено історичного фільму якісного світового рівня про події Національно-визвольної війни чи епохи козацтва. Хоча належне вшанування пам'яті козацького полковника Михайла Зеленського було б справедливим і для національної історії, і для сучасної політики. Тим більше, що діючий президент міг би навіть бути зацікавлений в екранізації патріотичного фільму про українського історичного героя з таким прізвищем. Зрештою, роль кіно в політичному рейтингу Зе-команди важко переоцінити.

Хоча навряд чи сьогодні вшанування визначного історичного діяча Зеленського буде адекватно сприйнятим поляризованим українським суспільством. Тим кому "какая разніца" образ українського національного героя Зеленського не потрібен,  а для патріотичних сил  - сприйматиметься як провокація. Тож борець за українську державність Зеленський ще чекає свого визнання та місця в національній пам'яті українців.

Валерій Майданюк, політолог