«Вголос» публікує історії двох «кіборгів».

***

18-20 січня українські війська робили спроби прорвати російські позиції у Спартаку, Пісках, у районі монастиря, відбувалася зачистка ДАП від окупанта. Разом із тим ворог почав знищувати споруди та укріплення аеропорту. 19 січня російсько-терористичні війська підірвали опори нового термінала. Однак українські вояки не втратили обороноздатності. Та 20 січня відбувся масштабний вибух, який знищив термінал як можливість укріплення та забрав життя десятків українських захисників. Бійцям 90-го батальйону вдалося дістати із завалів близько 20 тяжкопоранених. Однак евакуаційні заходи зазнали невдачі. Туман, відсутність техніки, прослуховування звʼязку зробили вразливими тих, хто йшов визволяти побратимів.

***

Розвідник 90 окремого аеромобільного батальйону Владислав Алексейчук надіслав SMS другові: «Прорвали термінал в аеропорту, їдемо туди на допомогу». У ті пекельні дні в ДАП ішли лише добровольці. Вони розуміли, що, скоріш за все, це дорога в один кінець, але не могли залишити своїх у біді. Одним із тих, хто першим зголосився вирушив в аеропорт, був Влад – зібраний, рішучий, спокійний. Влад Алексейчук зник безвісти 20 січня 2015 року під час прориву українських сил для евакуації поранених. Була надія на те, що він живий і перебуває в полоні. Та через 9 місяців його тіло ідентифікували за ДНК-експертизою.

Щоб імена героїв не лишалися лише статистикою, «Вголос» провів розшук близьких людей Влада. Спогади про нього настільки яскраві, що здається, ніби йдеться про юнака, а не 37-річного чоловіка. Він гуртував навколо себе молодь, був для них тренером та взірцем. Не мав шкідливих звичок. Писав вірші. Заснував мистецький проект «Підвал Шекспіра». Творча спільнота стала майданчиком для знайомства молоді з неформальним, некомерційним мистецтвом, простором для творчого обміну та натхнення. Був політично активним громадянином. Уболівав за визволення сім’ї Павліченків із неволі. Був учасником Революції гідності та боїв на Грушевського.

Коли в Умані виник футбольний клуб «Уманьферммаш», довго на вболівальників чекати не довелося. Влад став одним зі співзасновників фан-руху. Разом з тим функціонував і рух «Стріт воркаут Умань». 2011 року в районі «Уманчанка» зʼявився і «Підвал Шекспіра».

«Влад започаткував абсолютно незалежний, неформатний і зразково андеґраундний (бо реально в підземеллі містився) молодіжний центр «Підвал Шекспіра» та завжди захищав уманських неформалів у найгірші для них часи (ще коли їх били лише за довге волосся). Там відбувалися численні акції, концерти, виставки, творчі вечори, в яких брали участь невідомі поетами, музиканти й художники. Для них «Підвал Шекспіра» часто ставав прихистком і єдиним майданчиком для самовираження», – розповідає Юрко Ботнар, що брав участь у починаннях Влада.

«Він завжди говорив, що треба відривати молодь від соцмереж. Ми закидали туди рекламу. Так ми «вирвали» в реальність із сотню уманців. Тепер діяльність цих рухів призупинено – треба захищати країну. Однак коли я демобілізуюся, запустимо все знову», – розповідає вихованець Владислава Тарас, що нині служить у ЗСУ.

Влад жив у приватному секторі, де зміг спорудити спортзал. Там проводив тренування. «Він з дитинства займався боксом і поширював свої вміння та знання далі. Був тренером і допоміг розвинутися навіть тим, хто почувався фізично слабким», – розповідає Тарас. Хлопець стверджує: Влад ніколи не жалівся, у війську був готовий до небезпек і знав, куди йде. «Молоді, дивлячись на вік Влада, було соромно сидіти вдома й деградувати. Він своїм прикладом показував, що в людині має жити здоровий дух».

«Він мав дуже гостре відчуття справедливості, не допускав пристосуванства й нещирості. Шукав навколо небайдужих, бо сам був взірцем небайдужості. Я пам'ятатиму Влада як активного і свідомого громадянина, що закликав молодь розвиватися й організовував цей розвиток. Він допомагав і вуличному правому рухові, доки той існував в Умані, потім Влад уже тісно працював із «Соколом», був прихильником «Свободи», відвідував та співорганізовував заходи. Для нас усіх Влад був ніби старший брат, він і справді був на десяток (а за декого і на два) старший за нас. Був українським революційним соціал-націоналістом. Любив спілкування, любив говорити з друзями, любив, коли його не забувають. І він заслуговує на пам'ять. Пам'ятайте його. І будьте такими, як він би хотів. Пам'ятайте його гасло: «Помремо, але на коліна не станемо!» – каже його побратим Юрій Ботнар.

Між Майданом та війною Влад написав вірш, у якому передбачив свою долю з точністю до останнього рядка:

ЗНАЮ, ЩО БУДЕШ ЗА НИМ

СУМУВАТИ ПОКИ ЖИВИЙ.

А ТАМ – ВСІ ЗАБУДУТЬ

ПРО ТЕ ЯК КОЛИСЬ

ЗАХИЩАВ СВОЮ ГІДНІСТЬ

НА МАРШІ ПРОТЕСТУ

І ТАМ ТИ ПРОПАВ.

 

ЗНАЮ, ЩО В СХЕМІ ПІДЕШ

ГАРМАТНИМ М'ЯСОМ

І БИТИ БУДУТЬ З ДВОХ

БОКІВ.

ХТОСЬ ЗРАДИТЬ –

СПОЧАТКУ КОЛИ НЕ ПРИЙДЕ,

А ХТО І ПРИЙШОВ – ТОДІ

ТВІЙ ДРУГ.

 

ЗНАЮ, ЩО ПИТАННЯ

ЗНАЙДУТЬСЯ

КУДИ ТИ ПРОПАВ ЧЕРЕЗ

ДЕЯКИХ ЧАС

ТАМ БУЛО БАГАТО ЛЮДЕЙ

І ТИ СЕРЕД НИХ БОРОНИВ СВОЮ

ЗЕМЛЮ.

 

ЗНАЮ, ЩО БІЛЬШЕ НЕ

ПРИЙДЕШ.

ТОБІ СПОЧАТКУ

АПЛОДУВАЛИ, А ПОТІМ –

ЗЛИЛИ. ТАКЕ ЖИТТЯ СУЧАСНОГО

РОМАНТИКА:

БІГА, РЕПРЕСІЇ І ЗНИК.

 

ЗНАЮ, ЩО СИСТЕМА НЕ

ЗЛОМИЛА ТЕБЕ, БО ТИ ВОЮВАВ ЗА

МАЙБУТНЄ СВОЄЇ ЗЕМЛІ.

КРОВАВИЙ СЛІД ТВІЙ СНІГ

ПРИКРИВ. ЗНИКЛИЙ, АЛЕ ЗАВЖДИ

ЖИВИЙ.

 

***

20 січня в операції із зачистки нового термінала загинув Анатолій Чупилка. Як і Влад, він теж служив у 90 батальйоні, теж був родом із Черкащини, теж проходив строкову службу в 95 аеромобільній бригаді, змалечку займався боксом і був надзвичайно безстрашною, чесною та відкритою людиною.

«2011 року Янукович розгорнув кампанію оптимізації шкіл. Під цю хвилю потрапила й Толіна школа №6. Він був одним із лідерів, хто боровся проти цього. Правду кажучи, виглядало, ніби інші ховаються за його спиною. Ми як депутати-«свободівці» теж стали на захист школи. Так ми й зустрілися. Толік придивлявся до «Свободи». А тоді без вагань став до наших лав», – розповідає тодішній керівник «Свободи» Юрій Гамалій. З того часу біографія Анатолія Чупилки тісно повʼязана з цією політичною силою. Разом вони не дозволили Партії регіонів зіпсувати вшанування Шевченка на Чернечій горі, так само відбулося і в Холодному Яру.

А 2013-го почалася революція, в яку Толя вклав усього себе. «У разі загрози він мав забрати організаційну документацію та винести холодноярський прапор з Українського дому. Під загрозою життю Толя зробив це 18 лютого, буквально вирвавши стяг з-під носа «беркутівців». З того часу цей холодноярський прапор є однією з найбільших реліквій Черкаської обласної «Свободи». Ми його називаємо прапором Чупилки», – згадує тодішній керівник обласної організації Юрко Ботнар.

«18 лютого я не могла до нього додзвонитися. Якось задрімала й мені наснилося, що Толю вбили. З того часу в мене зʼявилося передчуття, що в найближчому майбутньому на нього чекає щось страшне. Коли вранці він нарешті вийшов на звʼязок – я розплакалася.

Не витримала й порушила його заборону приїжджати в Київ. Коли приїхала до Толі вже після розстрілів, його постійно кудись кликали, щось запитували. Мені здавалося, він потрібен усім і всюди», – розповідає дружина героя Вікторія Дорохова.

Після Майдану Анатолій добровольцем, без жодних гарантій, почав їздити на фронт – виконував завдання у складі ДРГ.

«Він був фартовим. Було багато ситуацій, із яких він міг не вийти живим. Але він повторював: «Я у вогні не горю, мене кулі не беруть. Не хвилюйся, я повернуся». Хоча якось я дізналася, що його бронежилет продірявлено. Добре, що він був у двох. Востаннє, коли він їздив із ДРГ, повернувся з тяжкою контузією, не говорив. І якось зізнався, що з його групи вже половини немає серед живих. Тоді я спитала: може, вже досить воювати? А він мені: «Я не можу сидіти вдома. Щоби та війна і те страхіття не дійшли сюди, їх треба зупинити там», – розповідає дружина.

У серпні 2014-го Анатолій стає до лав 90-го окремого аеромобільного батальйону, який на 90% формується із добровольців. Підрозділ проходить посилений вишкіл на базі житомирського полігону. Тривалий час батальйон вважають підрозділом 95 бригади, однак зрештою він переходить у склад новосформованої 81 десантно-штурмової бригади.

Анатолій використовував усі засоби і звʼязки, аби знайти для свого взводу добре екіпірування, інструменти, прилади. Під час перебування в Каневі допомагав військкомату, відбраковував неякісні бронежилети й шоломи. Він був переконаний, що воювати треба найкращою зброєю в найкращому екіпіруванні.

«Толя дуже гостро й ретельно готувався до кожної події, продумував кожну дрібницю. Коли їхав на війну – ретельно добирав спорядження. Він точно знав, який шолом йому потрібен, камуфляж, тепловізор, і не приймав абищо», – розповідає побратим Толіка Юрій Сиротюк.

Водночас тепловізор, якого так добивався Анатолій, удалося купити вже після його загибелі – лише у квітні 2015 року. Купили й далекомір, і «глушники» – усе це передали у взвод 90-го батальйону, де служив Толя. А окуляри нічного бачення передали бійцю 21-ї бригади Ярославу Терянику, який уже понад рік воює на передовій.

«Нині Толю згадують як ікону. Але я хочу, щоби було менше ікон, а більше таких живих героїв. І якщо йому потрібне забезпечення, то треба робити все для цього. Щоби не було потім пізно», – із сумом говорить Вікторія Дорохова.

Його дивувало, як можна так довго й добре вишколювати підрозділ, щоби потім без техніки та приладів пустити фактично під розстріл. Наприкінці грудня журналісти записали розповідь Чупилки про забезпечення 90-го батальйону: http://ictv.ua/ua/index/view-media/id/77204

5 листопада 90-й батальйон із полігону вирушив у зону бойових дій. Підрозділ базувався в Костянтинівці. У цьому місті встановлено памʼятник загиблим побратимам. Бійці 90-го вели бойові дії в Пісках, Опитному, Водяному та в самому аеропорту. Усе це – без робочої техніки, адекватного озброєння, радіозвʼязку.

У січні йому дали короткострокову відпустку. Але до кінця він її не добув – керівництво закликало терміново повертатися у звʼязку із загостренням ситуації в районі ДАП.

Вікторія Дорохова докладно розповідає про останні дні життя чоловіка: «16 січня я провела його з Канева. У зону бойових дій він потрапив у другій половині наступного дня.

Знаю, що хлопці не спали три ночі, підходили полями, всіяними трупами, до аеропорту, блукали в тумані. А 20 січня Толя подзвонив о 06:00. Був дуже втомленим – я це відчула з голосу. Сказав, що наступного дня з групою з 35 добровольців має іти на штурм аеропорту для встановлення повного контролю над ним. Саме на штурм, а не на евакуацію, як потім розповідали в офіційній версії (слова Толі про штурм мені потім підтвердив комбат Олег Кузьміних).

«З нами буде комбат, ми поїдемо на штурм, і нас усіх убʼють», – сказав Толя. Я ще намагалася його підбадьорити й казала, що він має змінити настрій. Але він дуже добре розумів ситуацію. Заступник командира роти Іван Зубков, який з іншими перебував у терміналі, ще 18 січня просив наказу на відхід. Але він не надійшов ні тоді, ні опісля. Їм казали лише «тримайтесь!».

На «зачистку» підрозділ Чупилки вирушив не 21-го, а 20 січня. Добровольцям дали МТЛБ 80-ї бригади й водіїв, які не орієнтувалися в місцевості. Виїхали в туман великою колоною десь о 10:30. У кожної машини було своє завдання. У тієї, в якій їхав Толя (а також Толік Буйлук, Володимир Загуба, Вадим Бабенко, Григорій Біленко, їхній ротний Лосинський, Сергій Зулінський, Дмитро Франишин та Леонід Шевчук), – зачистка від «сепарів» із пʼятого рукава ДАП. Хлопців мали прикривати 2 танки. Але вони не доїхали до своїх позицій, вистріляли боєкомплект і зникли. Тож ніякого прикриття не було.

«Наша» машина була як на долоні в «сепарів». У МТЛБ влучив снаряд, загинув кулеметник з 80-ї бригади, машина зупинилася. Ротний скомандував висаджуватися. Шестеро вистрибнули з машини, почали відстрілюватися (серед них і Толя), але пролунав іще один вибух – і всі вони лягли. Двоє, що вибралися з МТЛБ пізніше, змогли сховатися за опори й вибратися живими до своїх.

Через годину з Толіного телефону подзвонили: «Ми щойно вбили вашого чоловіка. Приїжджайте по нього – ми і вас убʼємо».

Анатолія Чупилку вважали зниклим безвісти до появи результатів ДНК-експертизи. 1 квітня його було поховано в рідному Каневі.

***

Владислава Алексейчука та Анатолія Чупилку було посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

***

Ті, хто вижив у мʼясорубці останніх днів аеропорту, сімʼї загиблих звинувачують у марних смертях незграбне військове командування. Непродумана операція, неробоча техніка, неналежне військове оснащення, непроглядний туман та брак засобів орієнтування, відсутність у воєначальників таких понять, як цінувати життя своїх солдатів – усе це призвело до січневої трагедії у ДАП. Отож волонтери пропонують 20-21 січня відзначати як день ганьби бездарних генералів, а 26 травня (день, коли було відновлено контроль над аеропортом) – день памʼяті захисників ДАП.

У ці дні триває суд у справі збитого літака ІЛ-76 із 49 десантниками на борту. На лаві підсудних – генерал Назаров, який усупереч попередженням розвідки відправив вояків просто в засідку. Вочевидь, суди над генералами під час війни нам дійсно потрібні. Щоби зродилися відповідальні керівники й січень нарешті перестав бути кривавим.

Настя Сніжна, спеціально для «Вголосу»