Драми конституюють національну свідомість українця. Що значить належати до цієї нації? Це коли тебе били усі, кому не лінь від Берестечка до Базару, але ти все одно встав, дійшов до останньої битви та загинув у ній, абсурдно змагаючись з цілим світом. Нащадки ж згадуватимуть, скільки ж вас там полягло, безневинних, у жоднім разі, не приведи Господи, не згадають, скільки ворогів тобою убито, доки ти все-таки поліг, а тоді проливатимуть гіркі сльози над рабським становищем свого народу під перебір бандурних струн.

Наридавшись та повитиравшись вишиваними рукавами, нащадки перейдуть до гальб та філіжанок, щоб обсудити, чому у нас нема держави, нації, літератури, музики, суто українських матів (або ваш варіант), тим часом же усі вороги регулярно надаватимуть нам популярних у деяких жанрах позицій. Підтримуючи такі позиції, ми вірно ждемо, коли ж то нагодиться поет, що тимчасово виконує обов’язки вождя нації та своїм поетичним генієм надасть прискорення свідомому українству, внаслідок чого воно негайно розпочне розбудову держави, утираючись вишиваними рукавами. Ця модель державотворення прекрасно бродить в натруджених осердях державності на радість особам, що вірять у перевагу економічного розвитку власного потенціалу, радше ніж у великі національні терпіння. Тим часом свідоме українство отримує задоволення звичним штибом.

Аж ось у цій чудовній, укатаній століттями та імперіями схемі спробував відбутися невеличкий літературний збій. Пресвята Берегиня, реінкарнація Марусі Чурай, незламна та монументальна ЛІНА ВАСИЛІВНА КОСТЕНКО покинула складати пісні для війська свідомого українства, щоб йому було чим освідчуватися в коханні та протистояти натискові бюрократів в кухонних баталіях з кумом, і почала писати прозу. Назвала цю прозу на честь твору украй свідомого свого комплексу хохлацької неповноцінності Гоголя М. В.

Та й понаписувала вона таку прозу, що не містить ані чітких вказівок, ані ритмічно виділених афоризмів та крилатих висловів, які можна цитувати на забаві, ані відчутного одразу копняка. 400 з копійками сторінок тексту, який не можна оцінити одразу. Фе, старі новини, сказали журналісти. Фе, а тут "секс-шоп" неправильно написано і персонаж "меседжі" по мейлу відправляє, сказали постмодерністи. Фе, ні разу той герой не програміст, і взагалі, чому він чоловік, Ліна Костенко – це ж жінка, тонко зауважили критики. Нічо не понятно, гасла не надаються для написання на знаменах Нашого Правого Діла, по всьому знати, таки зм………ла Велика Берегиня.

У кожного свої табу. Я не критик людині, яка старша від мене на історію двадцятого століття, про яку я читала в підручниках. Це було би, може, і цікавіше прочитати у спогадах очевидиці. Але чи то муза ЛВ не хоче відбирати роботи в біографів, чи то ЛВ з загадкових причин не хотіла послужити бажанням громадськості й написала роман із царини белетристики (у сенсі гарних листів, belles-lettres, красного письменства). Немає одвічної драми про "окраденую збудять". Натомість є неймовірне щось для укрліту: хеппі-енд національної історії. Можна кілька днів дискутувати на кухні, чи той хеппі-енд уже здевальвовано наніц, однак, прецедент таки був, і це цілком логічно хотілося би зафіксувати людині, яка милується уже вечірнім сонцем.

Багато питань виникло у професійних читачів і писачів з приводу тексту. Провал це в літературному сенсі школярочки Костенко чи не провал? Смак чи несмак? Сергій Якутович за допомогою газети "День" виявив, що "виявилося, що весь цей час, поки вона мовчала, вона спостерігала за нами, за тим, як ми живемо, і спостерігала за собою. І виявилося, що вона – праматір, Одигітрія". ЗІК зацитував висновки щодо "стилістично не мистецькі, суб’єктивні закиди і обвинувачення сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії та сексизмі" – які б то мали бути стилістично довершені сексистські закиди сучасникам? "Коханець леді Чаттерлей"? Панянці Вергелес довелося негайно надавати усім ляпасів за виявлені ляпи в повазі до Одигитрії та Берегині.

Закиди історично-політичні: чому це Костенко пише про помаранчеву революцію, про яку і говорити у вихованому товаристві якось незручно стало. Відповідь настільки очевидна, що і пояснювати щось про шістдесятників і так далі… якось незручно – див. шкільну хрестоматію, чи що.

Протагоніст мені цікавий – як жінці, панове, і виключно так. Століттями чоловіки писали жінкам про те, як ті жінки думають, говорять, кохають, кінчають, родять, плачуть, формулюють світоглядну позицію. Буремних закидів Бальзакові, Достоєвському, Лоуренсові, Міллерові, Домонтовичеві, зрештою, попсовому Бегбедеру та священним Винничукові та Андруховичеві щодо того, що жінки узагалі не поводяться так, як героїні їх романів, не спостерігається. Раз письменник так написав – знач, правда. Кому не так – то всьо від фемінізму. У жіночому письменстві українська жінка страждає на всі заставки, бо полюбила дурного боягузливого хлопа, і страждання її на диво природне та переконливе. Лірична героїня Ліни Костенко – на жаль, предмет шкільних рефератів частіше, ніж дослідницьких робіт. Так усе висловлено, що інтерпретація неможлива? Тоді це суттєвий недолік.

Припустімо, що головний герой "Записок" – це можливість для розмислів. Його ознаки схематичні. Зазначеній професії він не відповідає, бо явно випадає з общепрограмістської струї. Про водіння якось він дивно говорить. Щодо жінок – тотально странний мужчінка, кохає свою дружину, навіть його дитині смішно. Років йому на момент дії 30 з хвостиком, а говорить так, немовби йому 45.

Хронологія – не найсильніше місце "Записок". І чи це так важливо для ідеології роману? Кого реально хвилює, чи Зіна та її ведмедик були неповнолітні, чи Міріам могла виголошувати класичні промови під хрестом коханого Месії, чи переймався проблемами картографії герой Антонича, коли шукав кохання слів, зрештою, чи насправді Забужкова єврейка робила мінет упівцю.

Персонаж Костенко, до якого чоловіки відчувають недовіру, якої не можуть обґрунтувати, незважаючи на всі розкопки його липової біографії, має одну засадничу ваду, чи то і не ваду, а традиційну рису: він має питомо жіночий темпоритм мовлення.

Невловимий культурний код пробився-таки і зробив протагоніста Костенко секс-трікстером – трохи однієї статі, трохи іншої. Цей дивний ефект намарне усі, крім нарваних феміністок, століттями пробачали письменникам, які змушували героїнь своїх творів говорити в чоловічому синтаксисі, чоловічими метафорами і чоловічим темпоритмом, пробився він таки і через цензуру генія Костенко. Жінці не можна це пробачити, як вона могла таке з мужиком утнути.

Припустімо, направду неможливо відтворити мовлення іншої статі, припустімо, мовлення формується синхронно і сплетено з гендерноюстатевоюстатево-рольовоюсексуальноюіншою (виберіть, що вам подобається) ідентичністю та не підлягає імітації. Припустімо, навіть людина, яка стовідсотково відчуває темпоритм (див. творчий доробок ЛВ, принаймні те, що вона має шанс розумітися на ритміці мовлення, за нею визнаймо). А цей протагоніст з жіночим темпоритмом: він жінка?

Він боїться. Його лякає надмір інформації, яку він бере до серця, не вміє фільтрувати, натомість сплітає з неї своє кубельце, де ховається від слідів буремних дев’яностих у печальних для інтелігенції його віку перших двохтисячних. Його лякає власна дружина, така біблійно гарна і яка – а раптом? – відмовить йому, а то й вкусить, вона така. Чоловіки ж бо ніколи не відчувають страху перед значимими жінками. Він таки має бути баба. Його лякає те, що за найдорожче йому, імовірно, доведеться боротися. Цей персонаж – жінка?

І тут інтересно, що ця сіромишна та й сіромашна баба робить. Вона встає. Кількадесят сторінок переступає свій страх, за звичкою уплутуючись в порохи і сміттячко газетних шпальт. Таки переступає. Насмілюється любити свою дружину. Таки бути собою навіть на роботі, де не розуміють його політичних симпатій. Обидва йогоїї звільнення проходять через певний катарсис: віднайдення бажаного тіла – через фізичну хворобу, видавану за таку, що є психосоматичного походження; віднайдення зв’язку з суспільством та новою генерацією – через загальну ейфорію цього суспільства, яке раптом визнало свою українську ідентичність, змішало в народне тіло генерації, забезпечивши сталість традиції, а разом з тим і самоідентифікації старшого покоління, чим суттєво спростило життя протагоністові.

Кризи героя вирішуються через зовнішні обставини, в які він пасивно втягується, його внутрішні страждання винагороджено через синхронність тих страждань до страждань іншого, чиїм виразником протагоніст слугує. Сам він дії не чинить, якщо вальс перед телевізором та ходіння на осоружну роботу за дії не уважати. Спроб встановити вплив на суспільство не чинить, вважає зміни невідворотними, і навіть сина від матюків не відучує – аби малий був малим (сучасним), а не малою. Роль у майданових стояннях: берегинець миру? Той, що стоїть беззбройно, не супротивлячись? Героя тішить, що його зведений брат та його син беруть участь у тих же подіях. Син бігає, вішає стрічки, брат співає, гуртує навколо себе інших студентів, бунтує. Герой стоїть, зберігаючи мир та гармонію, подивляючи єднання роду навколо дорогої йому, проте недомовленої ідеї. Цей протагоніст – жінка?

Якщо це чоловік, чоловік без голосу, тільки з тихою пряжею думок, тканих з ниток різних середовищ, чи він має дуалістичну протилежність? Чи це антипод Чураївни, ліричної героїні що любовної, що патріотичної лірики ЛВ, а чи Богдана? Що робить цього протагоніста не те що типовим українцем – навіть просто чоловіком у шаблонах патріархальності нашої літератури? Не питання, чи він програмісті скільки йому років. Він – жінка?

Чи є у творчості Ліни Костенко вивершений чоловічий образ, який не носив шароварів і шаблюки? Ото він: трохи за тридцять, має сина, машину таку-сяку, жінку гарну. І нічого не робить, і нічого не говорить, навіть другові на кухні, будучи замкненим у власній голові. Для чогось ховається у жахливих історіях новин, від потреби взяти на себе відповідальність тяжко хворіє. Іде боротися за ідеали лише у складі ейфоричного натовпу. Має жіночий темпоритм мовлення, але то загальна біда романістів іншої статі, тому скинемо це з рахунку. Цей протагоніст – він хто? Про кого він говорить?

Припустімо, що це не задавлювана гомосексуальність і не спроби анімуса Ліни Костенко нарешті висловитися у хорі численних анім. Хто ця людина з газетного пап’є-маше, чи є під його захисною лускою щось інше, а чи лише смертельно хворе від загниваючого помаранча м’яке тіло? Дуже мене яко жінку тривожить це питання: чи бодай у книжці можливий позначений інтелектом український чоловік (не лише визначуваний за первинними статевими ознаками), а чи піти купити своїй анімі сполук брому?

Тішу себе сподіванням, що Ліні Василівні щось подібного було цікаво, коли вона писала цей beau прозовий твір. Можливо, він був написаний як прозовий з огляду на кризу темпоритмів. Але то не важливо насправді. То всьо придумали скажені феміністки, хоч нащо їм той мужик, вони ж і без нього фригідні.

Не важливо, чи обдарований підприємницькими талантами Малкович сам придумав позбавлену смаку фразу про болото і криголами, а чи то доручив це діло секретарці. Важливо, що наша мисляча публіка милується в наївних скандальчиках про те, що "Юрка обзивається", відповідно організатори туру поетеси намагаються довести, що ЛВ також обзивається, до того ж краще, ніж Юрка, бо вона велика.

А всякі теоретичні питання побудови тексту поетесою, структури персонажа, гендерної проблематики роману, надлишковості інформаційного простору, зрештою, конфлікту поколінь – про це усе вже сказано до нас, наївно про це говорити.

Правильна нацлітература – це ненависть до клятих ворогів, майорять вишивані рукави, дівчата плачуть, повстанці співають, кулі свистять. А "Записки українського самашедшого" довгі, екшну нема, не подбала про читача Ліна Василівна, натомість весь час вилітає якась грузинська голова, яка зовсім ні з чим, окрім старих медія-скандалів, нам не корелює. Що ж це на Бога таке, а де ж фінальний копняк у наше осердя національної свідомості. Це ж не може бути наш почесний форвард ЛВ Костенко. Проте деякі уважні журналісти там побачили, що у тексті де-не-де є афоризми, таким чином, роман можна визнати написаним великим національним генієм Ліною Костенко. Для таких відкриттів достатньо прочитати титулку.

А я собі, як то афористично висловився у сиву давнину Ж. Депардьє в рекламі "Київстару", "чекатиму" На рецензії з садів феміністичної критики, зрештою, будь-які рецензії літературознавців. Вочевидь, вони уважно перечитують роман у світлі моменти між своїми трьома роботами, які дозволяють їм прогодувати сім’ю. Зрештою, нації – вони ж зовсім жіночого роду. Світоглядну наївність втрачають значно пізніше, ніж невинність.