Про свята львівські партійці пам’ятають усі, а про траури не те, щоб пам’ятати – знати навіть не хочуть. Не всі, звичайно. Але ті, які пам’ятають – усіляко перетягують ковдру на себе. Патріотично розбризкують слюною та піарлюбов’ю до неньки-України.

А ще цікавіше виходить із нашими громадянами. 

Вчора у Жовкві відбулася цивільна панахида та захоронення близько 270 жертв політичних репресій, які були розстріляні та замордовані у післявоєнний період в цьому місті. На панахиді та на захороненні були присутні близько 4 тисяч осіб. Панахида відбулася на центральній міській площі за участі депутатів Львівської обласної ради, голови Жовківської райради, громадсько-політичних діячів, священиків усіх конфесій та громади міста.

Сумно, що маємо у такий час, коли віримо, знаємо, можемо, збиратися на такі сумні події. Минуле, ше нагадує про себе у такий спосіб, який нормальна психіка не може витримати. А як інакше можна сприйняти подію, коли перед тобою постає 60 трун, у яких покоїться майже 270 людей.

Кажу майже, бо за інфою ЛОДА: „За інформацією комісії Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України , яка проводила судово-медичні дослідження скелетованих залишків трупів з 11 лютого до 30 грудня 2003 (!!!) р. було виявлено кістки 210 людей. З них не менше 50 цілісних жіночих останків, 61 дитячих(від народження до 15 років). ЗНАЧНА ЧАСТИНА ФРАГМЕНТАРНИХ КІСТОК ДАЄ МОЖЛИВІСТЬ СТВЕРДЖУВАТИ, що загальна кількість загиблих становить 260-270 осіб…”. А ще три роки, до 25.11.06, ці кістки, що робили?

Як можна інакше пояснити те, що спокійні літні люди змінюються на очах. Дивишся на них – і… хочеш дожити принаймні до 75-80 років. З’являється жвавий блиск в очах (в літніх людей), прагнення зробити неможливе. Зробити те, що не можуть ані політики з їх кабанячим здоров’ям (бо ж яке можна мати, якшо майже добу на добу спати – до прикладу, у міській раді), ні те обкурене „підростаюче покоління, наше майбутнє”.

Немає слів. Особливо, коли бачиш, як бабуся, котра вже кільканадцять років не ходить… – аж тут взяла і підвелася на ноги. Чудо! (див. фото № 6)

Або ж коли тендітні бабусі-пенсіонерки-патріотки розпихують журналістів та операторів зі словами: „Доцю, синку підсуньтеся трошечки мені не видко!”

Ось де справжній патріотизм – коли ледь тримаєшся на ногах – але все ж хочеш долучитися до суспільної справи. Можливо й останньої.