Журналіст «Вголосу» розпитала переселенців, з якими проблемами вони зіштовхнулися в нових містах? Що відкрили для себе нового? І чого чекають від майбутнього?

Ужгород: майбутнє на Західній Україні

Для Наталії та Євгена, які переїхали з Луганська в Ужгород у травні, різниця між містами відразу стала очевидною. Променадні вулички, чеські квартали, черепичні дахи, музеї, пам’ятники – все інше. Натомість більш за все подружжя вразили люди – відкриті, небайдужі, готові прийти на допомогу. Наталія каже, що, на відміну від Луганська, де повсюди майоріли російські прапори, західне містечко випромінювало жовто-блакитним.

«Ужгород зустрів нас сонцем і теплом. Тут ми відчули себе в безпеці. Згодом у нас з'явилися нові друзі, які швидко стали рідними. Перші допомогли з житлом – на 7 місяців винайняли квартиру. Другі подарували речі для старшого сина. Треті доклали зусиль, щоб облаштувати наш побут. У школі також не виникло проблем. Учителі разом зі школярами зустріли 13-річного Дениса усмішкою і по-дружньому. Іноді з чоловіком думаємо, чому раніше не поїхали? Чому сиділи в Луганську й не прагнули змін?» – поділилася Наталія.

Вона також розказала і про проблеми, які стосувалися роботи. Зарплати, яку запропонували чоловікові, не вистачало на нормальне життя. Тому Євген розпочав власну справу: нині здійснює вантажоперевезення. Звісно, для розвитку малого бізнесу потрібен час. І родина це розуміє: руки не опускає.

Наталія перебуває в декретній відпустці. У листопаді народила донечку. Каже, що в пологовому будинку весь колектив зібрався навколо луганської породіллі. «Ніхто не кричав на мене, навпаки – лікарі намагалися зробити все, щоби біль якнайшвидше минув. Так на світ з’явилася нова мешканка Ужгорода Аріна», – розповіла жінка. Разом із народженням малечі додалося клопоту, але знову-таки друзі допомогли одягом і дитячим харчуванням. Окрім догляду за дитиною, Наталія знаходить час для волонтерської діяльності. Разом з товаришами збирає кошти для армії і мріє, що незабаром завершиться війна.

Так і живе луганська родина, вбираючи в себе західні традиції і звички. Нове життя до вподоби подружжю. Вони певні, що подолають усі труднощі, і чекають від нового року миру, радості та здоров’я. На запитання, чи повернуться до Луганська, кажуть, що ні. «Ужгород – це наше місто. Ми це зрозуміли, коли сюди потрапили. Тож будуватимемо своє майбутнє на Західній Україні», – підсумували Наталія з Євгеном.

Дніпропетровськ: коли навколо тебе небайдужі люди

Несолодким став 2014 рік і для Світлани, яка в липні виїхала з двома синами – 9-річним Артемом і 9-місячним Юрком – потягом з Луганська до Дніпропетровська. «Страх залишатися в місті, де стріляють, був настільки сильним, що я наважилася на цей крок – їхати в нікуди. Спочатку розплакалася, а потім заспокоїлася, сконцентрувалася і склала план. Згадала про подругу, яка живе в Дніпропетровську, зателефонувала їй і поїхала. В рюкзаку – маленький синочок, поруч – старший, у руці –  квиток до Дніпропетровська і все… Але Боженька захистив», – розповіла Світлана.

У Дніпропетровську дівчину скерували до «Центру допомоги Дніпра», де запропонували житло та їжу. Й ось уже півроку разом з іншими переселенцями вона живе в невеликому котеджі, власником якого є відомий міський ресторатор. Своє ім'я він не розголошує, просто допомагає переселенцям.

Згодом до Світлани приєднався чоловік, який сподівався, що в Луганську ситуація швидко стабілізується. «Коли до мене приїхав чоловік, усе стало на свої місця, бо мати поруч кохану людину – велике щастя», – наголосила жінка й додала, що в жовтні власник котеджу запропонував їй роботу адміністратором ресторану. Тепер луганчанка намагається поєднувати буденні клопоти з новими обов'язками на роботі. За дітьми доглядає жінка-переселенка з Донецька, яку прихистила родина.

Світлана не жаліється, каже, що людині треба вірити в майбутнє і боротися за своє життя. «Нарешті я відчула, що значить, коли єднаються люди, коли ти спотикаєшся, а тобі простягають руку й допомагають піднятися. Це щастя – бачити навколо себе людей небайдужих! Отож відкриттям 2014 року для мене стали українці, які дали шанс розпочати нове життя в мирному Дніпропетровську», – впевнено сказала переселенка.

Київ: як не замкнутися у власній капсулі?

Коли молода родина їде в пошуках нового життя і роботи в інше місто, вона зіштовхується з одними проблемами. Коли людям уже понад 50 років, змінювати життя значно складніше. Для творчої родини з Луганська – журналіста Людмили Олександрівни та правозахисника Миколи Кузьмича – Київ так і не став рідним. Понад місяць родина шукала квартиру в столиці. Одні рієлтори відверто говорили про те, що не здають житло людям зі Сходу України. В інших випадках негативна відповідь гучно промовляла очима.

Микола Кузьмич каже, що все це пригнічує, бо змушує почуватися другосортною людиною. «Житло ми знайшли, але що в тій квартирі? Скільки часу нам у ній жити? І чи вдасться колись повернутися додому? Час від часу ходжу й ніби уві сні бачу: ось на середній полиці стоять «Брати Карамазови» і «Бєси» Достоєвського. Ось у чорній палітурці з пошарпаним корінцем «Вибране» Карла Ясперса. Цю книжку я купляв ще в 1991-му. Скільки радості було! Сьогодні тільки згадую… А ще інструментів необхідних немає, посуду… І взагалі – Луганська не вистачає. Там ми працювали, відпочивали, ходили в театр, філармонію, бібліотеку. Там було життя», – сумно розповідає Микола Кузьмич.

Метушливе місто втомлює. Великі відстані виснажують. Попри це, луганчани не замкнулися у власній капсулі. Навпаки – допомагають таким самим переселенцям, тим паче мають досвід у цьому. В Луганську Микола Кузьмич очолював громадський комітет захисту конституційних прав та свобод громадян. Нині намагається відновити його роботу. Своєю чергою, Людмила Олександрівна як журналіст зі стажем допомагає людям розібратися в соціальних питаннях. Скеровує, куди піти, щоб переоформити пенсію, підказує, які документи зібрати для соціальної допомоги. «Багато людей розгублені, не мають уявлення, як жити далі. Ось ми і приходимо на допомогу. Доводиться їздити на Лівий берег, у Пущу-Водицю, Ірпінь…

Допомагати з ліками… До того ж є чимало моментів, які обурюють. Чому потрібно кілька разів переоформлювати пенсію, коли ти переїжджаєш з одного району Києва в інший? Чому ми не маємо права голосувати за мажоритарних кандидатів?» – запитує жінка.

Водночас родина бачить і позитивне серед хаосу. Для правозахисника відкриттям 2014 року стало живе спілкування з однодумцями. «В Києві є чимало правозахисних організацій, тому легше знаходити нові контакти. Якщо раніше мені доводилося здебільшого працювати за допомогою «Скайпу», електронної пошти, то тут є живе спілкування. І це великий плюс», – наголошує Микола Кузьмич. Він додає, що позитивом є Україна, яка за рік, що минув, змінилася на краще, незважаючи на трагізм війни. «Україна, як вагітна жінка, яка нарешті народила нове дитя – громадське суспільство, що консолідувалося та об'єдналося. І тепер мати радіє і прагне перспектив», – підсумували луганчани.

Одеса: патріотизм єднає

Відкриттям року для донеччанки Ріми, яка поїхала зі столиці Донбасу разом з 16-річною донею в Одесу, стало розуміння того, що вона є патріотом своєї країни. «Ніколи не думала, що так уболіватиму за Україну, що покину рідне місто й буду вигнанцем серед своїх друзів, які підтримали терористичну «ДНР». Натомість хочу наголосити, що не всі люди, які залишилися в Донецьку, підтримують Росію. Там є багато донеччан, які люблять Україну, але просто не можуть наважитися говорити вголос або виїхати», – розповіла жінка.

В Одесі мати з донькою Дар'єю від липня живуть у знайомої. Донька пішла в 11 клас, незабаром отримає диплом і вступатиме в університет. Можливо, це буде Київ або Одеса. Мати каже, що Дар'я остаточно не визначилася з вибором. Натомість певна, що навчатиметься в Україні. «Спочатку в доньки були навіть істерики, бо вона мріяла разом зі своїми подругами з донецької школи танцювати на випускному вечорі, але цього вже не буде. І вона це розуміє, бо сильна духом», – додає Ріма.

Одеса прийняла двох донеччанок тепло. З негативом не зіштовхувалися. Ба більше, в лікарні, куди потрапила Ріма через астму, до неї поставилися доброзичливо і не вимагали жодної копійки. «Я астматик і потребувала медичної допомоги. Лікарі були ввічливими, безкоштовно надали всі ліки, за що велике спасибі колективу», – наголосила жінка.

Мати і донька вірять, що Донецьк – українське місто, в якому незабаром усе стане на свої місця, вони повернуться додому й житимуть, як і раніше, в незалежній суверенній державі.

Тетяна Зеленська, «Вголос»