Сьогодні нам, на столі в яких не бракує харчів, важко збагнути, що переживали люди, прагнучи хоч крихту хліба, вмираючи від голодного безсилля. Можливо, декому з нас важко навіть уявити картину смерті дитини, котра просить їсти та материнську розпач від неможливості допомогти своєму чадові. Це страшно!

Хто б сьогодні не захищав колишній сатрапський режим, купаючись у розкошах, він безсилий погасити осуд українців жахливих подій 32-33 років, спрямованих знищення нас, як життєлюбної нації. Ми пам’ятаємо ці лихоліття.

Шкода, але питання голодомору все частіше переходить у площину політичного протистояння. Дехто з політиків наживає на цьому дешевий популістичний рейтинг, а для декого не гріх поживитися на цій темі і фінансово. Аморально, цинічно!

Завтра ми запалимо свічку пам’яті! Пам’яті про тих, хто в страшних муках вмирав, для кого скибка хліба була найбільшою мрією, якій не судилося стати реальністю. Завтра ми запалимо свічу надії! Надії те, що подібне більше ніколи не повториться, що наші діти будуть здоровими та ситими. І дивлячись на воскове полум’я помолимось за їх душі, душі мільйонів, які пішли до неба, помолимося за себе…