Для багатьох українців та наших чиновників євроінтеграція стала своєрідною національною ідеєю-фікс, в той час, як для інших народів членство в ЄС є лише інструментом для досягнення глибших цілей.

“Зникнення Європи”

Несподівано одна епідемія коронавірусу зруйнувала все те, що українські чиновники повторювали немов мантру на кожній публічній зустрічі, наголошуючи на необхідності євроінтеграції та європейських стандартів в усіх сферах приватного та публічного життя. Зрештою, більшість з них до цього так само бездумно повторювали мантри марксизму-ленінізму та таврували ту ж Європу на зборах комсомольців. Проте загальносвітовий карантин де-факто змусив всі країни ЄС замкнутися у власних кордонах, зруйнувавши саму сутність ідеї об’єднаної Європи.

Попри основний принцип ЄС – відкритість кордонів для громадян Шенгенської зони, Польща, Данія, Мальта, Австрія, Німеччина та інші країни закривають кордони для іноземців. А сусідні з Італією держави, зокрема Австрія, ввели найсуворіші обмеження для в’їзду осіб з Італії. У новинах більше не говорять про ЄС, а згадують лише боротьбу проти пандемії в окремих європейських країнах, як от Італії, Іспанії, Франції.

Пандемія яскраво продемонструвала, наскільки крихкими бувають будь-які геополітичні утворення

Брюссель, який досі авторитетно і авторитарно роздавав вказівки «євро членам», сьогодні практично “взяв загрозливу паузу” – тобто самоусунувся та самоізолювався. За менше ніж один місяць виявилося, що Європи як єдиного цілого немає. Можливо таке тимчасове “зникнення Європи” триватиме й недовго, проте пандемія яскраво продемонструвала, наскільки крихкими бувають будь-які геополітичні утворення, попри їхню показну могутність та монолітність.

Тож ті наші недалекоглядні співвітчизники, які були переконані, що українською національною ідеєю є вступ до ЄС, виявилися подібними до необачного чоловіка з притчі Ісуса, який збудував свій дім на піску, і він розвалився. Це засвідчує, як необачно базувати свою національну ідею на крихкому міжнаціональному утворенні, яке офіційно молодше навіть за незалежну Українську державу, й порушує свої базові цінності при першому серйозному випробуванні.

“Польські утриманці”

В 1990-их українські чиновники стали свідками того, як ЄС щедро роздавав гроші своїм новим східним членам, таким як Польща, Чехія, Румунія та інші. Так наприклад, Польща, лише за останні 10 років отримала від ЄС загалом близько 101 млрд. доларів, і за європейські кошти відремонтувала автодороги, школи, лікарні та культурні об’єкти.

На більшість євроінтеграційних реформ Польщі виділялися кошти з Брюсселя, які стали для поляків однією із найбільших переваг євроінтеграції. Поляки отримали відкриття європейських кордонів, польські фермери змогли експортувати сільськогосподарську продукцію, насамперед яблука на європейський ринок, школярі почали вступати у європейські університети, а польські робітники почали їздити на заробітки у Німеччину, Норвегію та Швецію. Якщо у 1990-ті роки основним експортним продуктом Польщі були пиломатеріали та вугілля, то сьогодні Польща продає високоякісні типи машинного обладнання, транспортних засобів та продукти харчування.

За даними тижневика The Economist, який вийшов зі спеціальним випуском «Новий золотий вік Польщі», за темпами розвитку Польща може претендувати на звання економічного лідера Європи. Вже сьогодні чимало економічних видань називають Польщу “другою Німеччиною”, маючи на увазі і польське “економічне диво”, і потенційну економічну роль у Європі. Нинішнє покоління поляків має найвищі доходи в історії, більше того, максимально скоротилася дистанція з найрозвинутішими країнам Заходу і це особливо підкреслюють в The Economist. За підрахунками видання, з 1995 року економіка Польщі зростала навіть швидше ніж азійські тигри. Польща офіційно увійшла до групи 25 найбільш розвинених світових ринків за класифікацією агентства FTSE Russell і перебуває в одній групі із США, Японією та Німеччиною.

Поляки фактично живуть більш ніж втричі краще, ніж українці, й головним інвестором та гарантом успіхів польської економіки, геополітичної безпеки та демократії став саме Євросоюз. Не тому, що поляки такі розумні і працьовиті, чи у них чесна та порядна влада. А лише тому, що Польща вступила в ЄС, де в обмін не певні зобов’язання та необхідні реформи, за німецькі та французькі гроші вам зроблять дороги, відреставрують музеї, пам’ятки архітектури та відремонтують школи та лікарні. Практично на кожному другому інфраструктурному об’єкті в цій країні написано, що все це відновлено за гроші ЄС.

Так само Угорщина за останні роки отримала від Брюсселю 60 млрд. доларів, які також витратили на розвиток інфраструктури країни. Українські чиновники та олігархи усвідомили, що, якщо заскочити на “європейський корабель”, тоді не треба самим ламати голову над шляхами економічного процвітання – все принесуть і дадуть дядечки з ЄС. Так само, як дали полякам.

Мрія “паразитів”

Не останньою причиною, чому українські чиновники від Кучми до Зеленського та деякі “проєвропейські” олігархи, які рефреном повторювали важливість української євроінтеграції, було те, що цей шлях вважається найбільш легким для паразитичної держави, в якій всю роботу чиновників зроблять закордонні партнери і ще й дадуть грошей.

Таким чином можна зекономити левову частку власних витрат і за чужий рахунок відбудувати цілу країну, виконуючи при цьому правила демократичного устрою. В той час, як азійські “тигри” Південна Корея, Тайвань, Сінгапур власними силами долали свій шлях від відсталості та бідності до економічного лідерства в Азії та світі, українські чиновники і політики мріють, що нас хтось інший витягне зі злиднів. Це приклад життєвої філософії “паразитів”, які хотіли б все робити за чужий рахунок, при цьому в державному масштабі.

Україна три десятиліття лише нав’язливо стукає в сусідські двері, нічого при цьому не роблячи, щоб отримати бажану “перепустку”

В щирому бажанні виїхати за чужий рахунок насправді, як засвідчує історія інших країн, немає нічого критично поганого, якби не той факт, що українські чиновники повторюють євроінтеграційну мантру всупереч офіційним відмовам з боку ЄС. Добре, звісно, слідувати настановам Ісуса Христа за принципом “стукайте – і вам відкриють”, однак виглядає так, наче Україна три десятиліття лише нав’язливо стукає в сусідські двері, нічого при цьому не роблячи, щоб отримати бажану “перепустку”.

Польський диктатор Юзеф Пілсудський колись прагматично зазначив, що “соціалізм був лише потягом, на якому він доїхав до станції “незалежна Польща”, а потім зійшов з нього та забув. Так само для України Європейський Союз повинен бути лише запасним інструментом для досягнення грандіозніших національних завдань – таких, як побудова успішної, соціально розвиненої держави, якій боятимуться загрожувати сусіди. Адже після пандемії коронавірусу, ЄС навряд чи залишиться таким як раніше, тому слід позбутися “філософії паразитів” і покладатися варто насамперед на самих себе.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для “Вголосу”