До цього його автори, проектанти та зодчі йшли понад 8 років. Це була дорога тривалих дискусій, досліджень та спільної праці експертів, представників єврейських спільнот та організацій у Львові та поза його межами. Мета проекту – спільне вшанування історії євреїв у Львові, досягнення кращого розуміння спільної міської історії та спільної спадщини львів’янами та гостями міста.

Відтепер на місці висаджених в повітря (1942) нацистами сакральних приміщень синагоги «Золота Роза» (1582), школи навчання Бейт Гамідрашу (1797) та Великої міської синагоги (1801) львів’янам та гостям міста відкрився «Простір Синагог». Так, на руїнах священних будівель львівських євреїв постав меморіал «Увіковічнення». Він складається із 39-ти стел різної фактури. 31 стела містить висловлювання із спогадів, щоденників, книг рабинів, мислителів, істориків, письменників і мешканців міста, пов’язаних із єврейською громадою. Мова оригіналу виділена, текст подано українською, англійською та івритом. Серед мов-оригіналів – їдиш, польська,  іврит, німецька, англійська,  французька, російська, голландська й українська. Вони як нині її сучасники: довоєнні, часу Голокосту та життя після… Тексти (своєрідні епітафії) підібрали та опрацювали працівники Центру міської історії (директор Софія Дяк). Концепція меморіалу запропонована архітектором Францом Решке та Софі Янке. Подаємо текст із трьох пам’ятників-висловлювань: 1) «Вулиці подібні до моря: вони віддзеркалюють колір смутку і важкість очікування» (Дебора Фогель); «Зранку та ввечері по місту проходили маршем колони в’язнів з жовтими латками – на роботу й з роботи. Вони йшли мовчки пригнічені горем і мукою. Приречені. З обох боків приглядалися до них кращі люди. Арійці» (Курт Левін); «Засмучений, журливий, зневірений, згорьований, Стою я і дивлюся на пам’ятник крізь сльози,  Розпливчастий, як уві  сні, Я залишений при житті» (Олександр Лізен). Наведені цитати-висловлювання взяті відповідно із рубрик укладачів текстового матеріалу «Перед війною», «Війна і Голокост» та «Життя після…».

Власне, на урочистій імпрезі відкриття «Простору Синагог» йшлося саме про ці три, безперечно, найважчі етапи життя, страждання та немислимого, небаченого до цього часу – виживання української (львівської) єврейської спільноти у минулому, XX, столітті. Під час своєрідного реквієму слова-спогади та щирі вітання з нагоди цієї неповторної та історичної події виголосили Сергій Кравцов (Ізраїль), Арон Вайс (Єрусалим), Лешєк Аллерганд (Закопане, Польща) – життя яких тісно пов’язане зі Львовом, а також радник Посольства Ізраїлю в Україні Геннадій Поліщук, Почесний консул Ізраїлю в Україні Олег Вишняков, Посол ФРН в Україні доктор Ернст Рейчел. Із особливим піднесенням привітали учасники церемонії виступ-привітання старійшини єврейської спільноти Львова Бориса Дорфмана. Він наголосив, що до нього звучали щирі слова англійською, німецькою, івритом, польською, українською, але, на жаль, не чув він мови ідиш. Тому, не дивлячись на вельми поважний вік, він прочитав на ідиш «Заповіт» Тараса Шевченка. Автора цього перекладу убили на 52-му році життя у Москві за те, що писав українською.

Освятив «Простір Синагог» помічник головного рабина Сіва Файнерман, який одночасно благословив всіх учасників церемонії із побажанням кожному: «Мир Вам» («Шолом»). Представники міських громадських та юдейських організацій, благочинних фондів, поважних гостей обережно зняли біле покривало із плит-висловлювань. Під сумні звуки скрипки на кожну з них лягли камінчики вдячності від нині сущих на цьому білому світі (юдеї квітів до пам’ятних місць не покладають).

Тепер на зведеній платформі – місці синагоги «Золота Роза» облаштовано майданчик, з якого можна роздивитися частково збережені стіни та фундаменти синагоги, які на сьогодні піддані досконалій консервації. Водночас створений простір для пошуку інших рішень у майбутньому сакральної будівлі. Не виключається також можливість її відбудови. Місце дому навчання (Бейт Гамідраш) – нині маркована зелена територія. Вона, за задумом проектантів, стане простором осмислення та роздумів у місті. Тут у спокої відвідувачі будуть осмислювати минуле, започатковувати розмову про сучасне. Серед нього – проблеми розмаїття, дискримінації, долання стереотипів та боротьба із ксенофобією.

Предтечею таких діалогів стало проведення воркшопу на тему: «Мапа присутності: місця, ініціативи та досвіди єврейської спадщини в Україні» (Центр міської історії). Учасники семінару (понад 100 осіб) апелювали до минулого, зокрема згадуючи про місця і події, які наново ними були відкриті, вшановані і переосмислені. Вкрай стислі та глибоко продумані виступи прозвучали із уст Григорія Аршинова (Острог), Марла Раухер Озборн (США) та Михайла Воробця (Рогатин), Віталія Надашкевича (Львів), Роніт Ломброзо (Ізраїль), Олега Барасія (Чернівці), Юрія Лейдермана (Берлін), Тетяни Іваницької (Бучач), Анатолія Подольського (Київ), Наталії Федущак (Київ). Дискутантами виступили Вікторія Донован (Великобританія), Уте Бьотхер (Німеччина), Джессі Лабов (Угорщина/США), Рут Еллен Грубер (Італія/США), Натан Шнайдер (Ізраїль). Роль модераторів виконували Анна Чеботарьова, Богдан Шумилович, Ірина Склокіна (всі – Центр міської історії).

Про що, власне, говорили, що обговорювали, до якого резюме в дискусіях прийшли? Насамперед, відстоювали необхідність включення місць, раніше занедбаних, забутих, у діалог сучасності. Адже чимало синагог (на жаль, у більшості їх руїн), єврейських цвинтарів десятиліттями не використовуються для сакрального/духовного та ритуального практикування. Причини? Відсутні повноцінні єврейські громади. Така об’єктивна реальність. Але ж все це спільна спадщина євреїв та нас, українців. І вони, і ми однаково відповідальні перед пам’яттю наших сусідів. Вони не чужі, вони – наші були, є і залишаться такими назавжди. Тому досвід набутий нашими сучасниками у збереженні пам’яті сусідів-євреїв вельми цінний, але ще потрібно не оцінений. Скажімо, Григорій Аршинов сказав, що на теренах Острога всього було 1400 євреїв (1941 рік), а загинуло в роки нацистської окупації – 1239 !!! І донині відсутня про них будь-яка інформація. Їх викреслили з нашої/своєї історії.  На теренах одного містечка Рівненщини знайшли рештки 200 загиблих євреїв, місяць воювали з місцевою владою, щоб їх по-людськи поховати. Завдяки великим зусиллям ентузіастів вдалося встановити належність одного чинного будинку єврейській родині, яка замешкувала в ньому у підвальній частині. Задумали там облаштувати дім та подвір’я для гуманітарних акцій громади. Однак у суді отримали відкоша. І все ж нині в Острозі діє Центр юдаїки (ініціатива ректора Національного університету «Острозька Академія» доктора історії, професора Ігоря Пасічника), працює літня школа – семітська філологія (100 учасників), поступово змінюється статус єврейського цвинтаря, здійснюється пошук масових поховань євреїв, обґрунтовується необхідність облаштування та діяльності в Острозі Центру паломництва і туризму. Тому загострилася проблема доріг до міста, дефіцит місць для гостей у готелях (діють декілька приватних, маломістких).

Михайло Воробець 58 років віддав вчительській праці. Згадав своє дитинство, зокрема коли разом із батьком відвідав дві великі ями 12x12 м., глибиною 5 м., по вінця наповнених тілами єврейських дітей, жінок, чоловіків. Трагедія-злочин сталася 20 березня 1942-го. Нині вдалося встановити кількість жертв, хоча дані різні – 9 800, 9 846 чи 10 300 осіб. З допомогою учнів, місцевих активістів зумів зібрати 6 тракторних причепів мацев,  це сотні надгробків, мовчазних свідків втраченого життя. Ними у свій час вимостили тротуари, деякі підкладали у культові споруди радянських вождів чи їх посібників. Вчитель-новатор підготував і запровадив на факультативній основі виклади для учнів «Історія рідного краю». Тут важливе місце посідає єврейська тематика. Вчитель, а сьогодні громадський діяч п. Воробець розробив своєрідну програму «Спадщина» у контексті дослідження сімейних історій євреїв. Тут використовується генеалогія, як освітній ресурс для вивчення життя рогатинських євреїв, їх праці, діяльності та відпочинку. Адже євреї до війни були складовою частиною соціальної, економічної та духовної структури міста. Вони виготовляли та продавали цеглу, пиломатеріали, хлібопродукти. Єврейська громада утримувала 5 молитовних будинків (синагог), світські та релігійні школи, два цвинтарі.

У Добромилі під орудою Віталія Надашкевича вдалося звести «Стіну пам’яті» (червень-2016-го), на що добровольці-волонтери затратили 6 років невтомної фізичної праці, долання об’єктивних і суб’єктивних труднощів !!! І все-таки зуміли побороти байдужість, інертність місцевих мешканців, певні перешкоди з боку влади. Нині «Cтіна пам’яті» об’єднала 150 мацев, чимало з яких важать від 200 до 400 кг. Від колишнього місця їх перебування (вимощено подвір’я колишнього будинку німецького гестапо) до нового віддаль становить понад 3 км.

Олег Барасій задався проблемою переосмислення єврейської пам’яті у Чернівцях. На одній із околиць міста встановили захаращену будівлю, що входила до гетто. Власними силами завдяки участі молодих львів’ян облаштували на подвір’ї будівлі майданчик для зустрічей із громадою міста, задумати звести тут меморіальний комплекс. Місцева влада оголосила цю територія такою, що підпадає під знесення через загрозу зсуву грунту…

Художник із Одеси, нині мешканець Берліна Юрій Лейдерман, долучився до відтворення усної історії євреїв на підставі розповідей свого батька, якому за часів окупації було років 10-12. Записавши їх на відео, відтак періодично переглядаючи і осмислюючи отриманий матеріал, він зауважив, що деякі оповіді батька схожі до узвичаєних за радянських часів відтворень типів нацистських солдат, їх зовнішнього виду, поведінки, ставлення до радянських людей. Скажімо, батько розповідав про масовий розстріл німцями комсомольців у Вінниці (такого не було). Натомість, йшлося тільки про наміри нацистів здійснити таку акцію над арештантами, однак більшість з них врятувалася втечею. В іншій розмові батько стверджував, що німці розстріляли 150 людей, а насправді кількість таких жертв склала 15 осіб. Ще один випадок: якось німці оголосили про примусовий збір євреїв на головній площі міста. Лиха чутка охопила страхом містян: слід чекати виселення або розстрілу. Та людей все-таки зігнали. Раптом до одного із офіцерів зненацька підскочив місцевий хлопчик, років 8-9-ти, і по-серйозному козирнув йому. Офіцер обережно відповів дитині легким помахом своєї тростинки. Натовп привітливо загомонів. Порадившись із своїми співробітниками, офіцер наказав розпустити скликаних людей. Потім всі стверджували, що цей хлопчина врятував вінничан-євреїв від загибелі. Ще якось батько ділився спогадами про свої відчуття з приводу побачених ним штабелів страчених тіл євреїв, в іншому випадку – розстріляних тіл німецьких солдат. В обох випадках на очах батька Юрій побачив сльози.., за ними почув слова: «А я залишився живим…». Був випадок, розповідав батько, коли до гурту євреїв підійшов німецький солдат і запитав: «Ви чого тут сидите? Втікайте». «Ми не маємо коня», – почув у відповідь. Через хвилину-другу німець привів для них так потрібну тяглову силу. Євреї врятувалися, але ж коня втратили цигани.

Що в тих розповідях було правдою, що мало місце, а чого не було, нині – вельми трудно сказати. У пам’яті хлопця 10-12 років закарбувалося те, про що говорили люди, що вдавалося йому побачити на власні очі, потім наодинці пережити, по-дитячому усвідомити/засвоїти. І батько цього не скривав, він говорив і щиро вірив у сказане… Як бути сьогодні?

Тетяна Іваницька разом із своїми однодумцями вирішила перервати літаргічний сон мешканців Бучача. Підставою для цього стала подія, що мала місце 50 років тому. Йшлося про присвоєння Нобелівської премії з літератури їх землякові письменнику Шмоелю Йосефу Агнону. До цього часу ніхто із мешканців міста не відав про нього, адже у першому заході молоді взяли участь 12 мешканців міста. Тепер традиційно щонеділі у літературних вечорах задіяні понад 500 зацікавлених людей. Бучач повернувся на літературну мапу світу,  –  стверджує Тетяна. Тут узвичаєними стали презентації книг, діє літературний клуб імені Шмоеля Агнона, на матеріалах книг Анона влаштовуються літні мандрівки містом для його мешканців та гостей, готуються переклади його творів на українську мову. Задумали ентузіасти освітні презентації праць письменника для дітей. До проекту підключилися сусіди із Білорусі та Польщі. Періодично приїжджають у Бучач українські письменники Софія Андрухович, Тарас Прохасько, Євгенія Кононенко, Василь Махно, Наталка Римська… Народжуються нові проекти, плани…

Певним заключним акордом проекту стали ознайомчі екскурсії для учасників імпрези під назвою «Про ідеї та реалізацію «Простору Синагог» та програма «Мистецтво пам’ятання: голоси міста». Організатори та виконавці проекту запевнили, що відтворене лише втілення першої його частини. Адже  його концепція включає численні екскурсії, дискусії, семінари, видання матеріалів (карт, буклетів), заняття з дітьми у співпраці зі школами міста. Цього року у липні-серпні вдруге (перша мала місце у 2015 р.) відбулися «Єврейські дні у Ратуші» за участю істориків та дослідників із різних країн. На 2017 рік розробляється план і тематика виставки «Давня єврейська дільниця у Львові: розмаїття, досвіди та мешканці» на матеріалах Львівського музею релігії. Місце живої історії єврейської спільноти у Львові продовжиться і надалі…

Оксана Боруцька спеціально для «Вголосу».

Фото Вікторії Боруцької.