Місцеві мешканці розповідають, що лише за останні два місяці в такий спосіб з регіону були «евакуйовані» Луганський патронний завод, «Машзавод 100», Краснодонський завод «Юність». Терористи не погребували і вугіллям, яке не встигла вивезти українська влада з шахт області.

Проте луганчани, не зважаючи на безперспективність терористичної ЛНР, почали масово повертатися до міста. Після того як Укрзалізниця відновила рух поїздів до підконтрольного бойовиками Луганська, тисячі мешканців стали в черги за квитками. Кореспондент «Вголосу» спробувала з’ясувати, чому люди повертаються у все ще небезпечне місто?

Справа всього життя

Мої друзі – подружжя Гурини, 14 жовтня повернулися до Луганська. Вдома Оксана та Сергій не були з липня – жили в Ужгороді, Одесі, Києві. А коли з’явилася можливість придбати квитки на потяг до Луганська, вирішили, що треба їхати, бо там залишився бізнес – цех з виготовлення меблів.

Але, як виявилося, на території підприємства «Спецтехпрорм», що спеціалізувалося на комплексному оснащенні швейних фабрик, бойовики влаштували військову базу. Через це Сергія не пустили до розташованого на території підприємства цеху. Лише з третьої спроби йому вдалося вмовити молодого охоронця з автоматом відчинити двері й дозволити подивитися, чи вціліло щось від його бізнесу.

Цех зустрів господаря порожнечею та безладом: дах пробито, обладнання немає, заготовок для майбутніх меблів також. З цеху вивезли навіть оргтехніку та залишки тканин для оббивки меблів. А це була справа всього життя…

Сергій починав підприємницьку діяльність ще на початку 90-х. Налагодив дієві контакти зі швейними підприємствами України, Росії, Казахстану. Каже, що найбільш яскраві спогади лишилися про роботу з холдингом текстильного виробництва Центральної та Східної Європи «Грегори Арбер». Сергій згадує, коли вони закінчили повну реконструкцію фабрики в Одесі, колеги з Італії висловили своє захоплення.

Сьогодні ж від успішного бізнесу залишилася хіба що бухгалтерія. Окрім зруйнованого цеху, Сергію пошкодили мікроавтобус, який терористи, найімовірніше, використовували задля власних потреб. Лобове скло розбито, акумулятор разом з номерами знято, а у самому кузові авта – повно дір від осколків та куль.

Охоронець-ЛНРівець дозволив викотити мікроавтобус тільки через те, що він був зареєстрований  на фізичну особу. Якби ж, згідно з документацією, машина належала підприємству, вона б одразу перейшла у власність терористичної республіки.

Оксана говорить, що для того, щоб людина відчула що таке щастя, у неї потрібно спочатку забрати все, а потім віддати половину. Проте сьогодні, отримавши жалюгідні рештки від минулого життя, радіти не доводиться. Жінка у розпачі, адже розуміє, що не зможе пристосуватися до міста та людей, які стали чужими. Поки що подружжя ремонтує мікроавтобус і збирає речі – готуються до подорожі з міста, але вже лиш у один бік…

Між Луганськом та Євпаторією

На долю Олександра та Світлани Леонових випали тяжкі випробування. Все почалося 10 років тому після народження донечки. Катруся мала серйозні вади нервової системи, що призвели до зниження інтелектуальних здібностей та ДЦП. Аби дівчинка почувала себе більш-менш нормально, батьки мусять кілька разів на рік їздити на лікування до Євпаторії.

Цього року кримська подорож для Світлани та Катрусі розтягнулася на кілька місяців, перебування в Криму «з’їло» всі заощадження родини. Жінка каже, що дуже складно жити в ізоляції від чоловіка та рідних. До того ж, це негативно відбивається на емоційному стані дитини, яка щодня згадує домівку.

Тим паче, що в Луганську залишився новий будинок: лише торік родина святкувала новосілля. Протягом 10-ти років Олександр та Світлана відмовляли собі в усьому. Гроші вкладали в здоров’я дитини та у будівництво. Саме тому покинути оселю, яку самостійно будували, не можуть, а купити нове житло в іншому регіоні – також, бо грошей катма.

Як воно буде далі – жити й працювати в ЛНР, родина не знає. Олександр сподівається, що згодом таки вдасться відновити власний бізнес, який полягав у продажу будматеріалів. Світлана ж прагне спокою й якнайшвидшого повернення додому, до чоловіка.

Заради стабільності

Творча та сучасна родина Лунцевих переїхала до Дніпропетровська. Олександр – успішний бізнесмен, Аріна – хороший дизайнер. Він – годувальник, вона – його муза. Це подружжя завжди відрізнялося від інших своїм трохи легковажним ставленням до життя. Багато подорожували, добре розважалися, полюбляли робити один одному сюрпризи. Але з приходом війни надії на стабільність у Луганську зникли…

На початку літа роботу такого потужного підприємства як «Полі-Пак», де працювала Аріна, було призупинено. Колектив відправили у відпустку, а згодом директор перевіз обладнання для виготовлення ковбасної оболонки до Росії.

З позиції збереження бізнесу – ніби все зробив правильно, адже підприємство вже кілька років займало лідерські позиції на російському ринку. Але з огляду на кілька сотень працівників, які залишилися без роботи, – не зовсім, адже люди втратили єдиний засіб до існування. Проте кожен виживає, як може. Тому наразі Аріна шукає спроби заробітку в інтернет-торгівлі, але каже, що не все так просто.

Олександр, так само як чоловіки з попередніх родин, не зміг повноцінно продовжувати свою підприємницьку діяльність. Коли в Луганську почався хаос, продаж скретч-карток поповнення рахунку мобільних операторів перестав приносити прибуток. Тож  влітку чоловік вирішив взяти тайм-аут, і родина переїхала до Дніпропетровська. Але нині, не витримавши нескінченної відпустки, він повернувся з Дніпропетровська до Луганська – відновлювати власну справу.

За його словами, можливо, саме ця поїздка стане вирішальною для сім’ї, й дасть відповідь на головне зараз питання – підкоритися ЛНР чи шукати стабільності за її межами. Лунцеві кажуть, що їх не покидають сумніви щодо щасливого майбутнього в Луганську. Але разом вирішили спробувати повернутися, а як буде далі – покаже час…

Три сім’ї, три долі, у кожної – свої причини повернутися. В кожному випадку вони так чи інакше пов’язані з роботою, яка дозволяла родинам жити, відпочивати й підтримувати державу сплатою податків. Що буде далі, який шлях оберуть друзі? Не знаю. Єдине, що можна сказати напевне – вони повернулися, щоб отримати відповідь. Тому хочеться побажати їм сили волі для правильного вибору.

Тетяна Зеленська, «Вголос»