29 грудня прес-служба Офісу президента повідомила, що на КПВВ "Майорське" було проведено великий обмін полоненими між Україною та квазіреспубліками ЛНР та ДНР. З полону бойовиків вдалось звільнити 76 українців, натомість Україна звільнила з-під варти колишніх «беркутівців», яких звинувачують у розстрілі активістів на Євромайдані у 2014 році. Саме ці обставини і призвели до криків типу «ганьба» чи «Зеленський зрадив Небесну Сотню».

Так, Президент України Володимир Зеленський пішов на такий крок, проте українці, як виглядає, забули, що і Петро Порошенко не гребував рішеннями, які давали можливість підозрюваним у розстрілах Небесної Сотні вийти з-під варти і навіть втекти до РФ.

19 вересня 2014 року рішенням Печерського районного суду на «домашній арешт» було звільнено Дмитра Садовника, командира «спецроти» «Беркуту», який віддавав злочинні накази 20 лютого 2014 року. У той день загинуло 48 героїв Небесної Сотні, а Садовник 3 жовтня просто втік до Росії.

Саме це прецедент «протоптав доріжку» для усіх майбутніх звільнень: 17 листопада запобіжний захід на «домашній арешт» змінюють для командира одного  з підрозділів силовиків, 2 грудня 2015 року таке ж чекає і на командира Харківського «Беркуту» Владислава Лукаша, 6 квітня 2017 року суд звільнив від утримання під вартою спецпризначенця Гончаренка, який підозрювався у щонайменше трьох вбивствах. Всі ці люди до квітня 2017 року втекли до РФ. Після того, 20 вересня 2017 року, суддя відпускає під домашній арешт «беркутів ця» Лободу. Це відбувається незважаючи на зауваження адвоката Закревської про те, що нещодавно всі вищезгадані спецпризначенці втекли до Росії, перебуваючи під домашнім арештом.

Також були і російські десантники, яких Петро Порошенко включив у обмін полоненими без оголошення їм вироку. Їх можна було використати у міжнародних судах як безапеляційний доказ  присутності регулярних військ РФ на Донбасі.

То чому все так відбувалось і яким чином ці звільнення стали можливими? Про це журналісту ІА «Вголос» розповів народний депутат України 8 скликання Ігор Луценко.

Чому Садовник зміг втекти до Росії?

Це був дуже показовий випадок, який не міг відбутися без погодження із найвищими посадовими особами нашої держави. Судді, як правило, приймають рішення тоді, коли це погоджено із президентом, як і в сьогоднішній ситуації.

Особливість «беркутівця» Садовника полягає в тому, що він не мав кисті однієї руки, тому його було дуже легко ідентифікувати на відеозаписах. Було видно, що він стріляє і попадає в людей, що стало зрозумілим після синхронізації по часу. І він, до речі, був командиром.

Зрештою, тогочасна влада вирішила звільнити Садовника від кримінальної відповідальності таким чином, що суддя прийняв рішення про домашній арешт, з-під якого «беркутівець» просто втік у Росію. Я думаю, що це було одне з таких «неформальних» звільнень в обмін на щось або на якусь обіцянку. Це історія, яку нам треба ще розслідувати. Садовник був людиною, яка могла дати нам багато цінної інформації щодо різного роду процесів «на горі», оскільки він був командиром групи, яка стріляла.  А всі інші згодом просто вже пішли перевіреним шляхом. Це все просто маскувалось під втечу з-під варти.

Яким чином Порошенко відпустив російських десантників?

Я думаю, що це була домовленість із Путіним

Їх просто включили до обміну полоненими, але проблема тут полягає в тому, що перед цим їм не винесли вироку. Треба було встановити, що ці люди є злочинцями, а це робиться дуже швидко. Але їх швиденько віддали росіянам в обмін на нібито якусь кількість наших громадян. Це непогано, наші люди повернулись додому, але з точки зору історії, важливіше було зафіксувати факт російської агресії. Вже потім, на підставі цих документів і свідчень самих десантників, можна було добиватись якихось юридичних реакцій різних країн і, можливо, санкцій щодо Російської Федерації. Натомість у нас завжди є перманентний дефіцит доказів російської агресії.  Я маю на увазі як у пропагандистському розумінні, так і в юридичному.

Такі речі не вимагають багато часу – вистачило б одного місяця. Тиждень часу робити справу, три тижні судити, а тоді вже можна було їх обмінювати на наших людей. У плані війни з Росією, набагато важливіше зафіксувати факт російської агресії, ніж терміново проводити обмін полоненими. Я думаю, що це була домовленість із Путіним про те, щоб без оцих юридичних процедур віддавати йому його людей.

«Домашній арешт» - це свідоме звільнення підозрюваних?

Це ніякий не прорахунок, а свідоме підігрування ворогу

Я думаю, що це ніякий не прорахунок, а свідоме підігрування ворогу. У жодній із цих справ не було підстав відпускати обвинувачених під домашній арешт. Це надто важкі обвинувачення, аби таке робити. Крім того, був надто великий ризик, що ці люди банально повтікають закордон. Тому ці речі свідчать про те, що це було саме свідоме використання домашнього арешту як інструменту, який дасть можливість фігурантам просто виїхати з України.

У моїй справі, до речі, була така сама історія. У моєму викраденні підозрювалось троє осіб. Один із них, який дійсно міг нести відповідальність за злочин, спочатку давав багато свідчень, а потім просто перестав. Я так розумію, що тут «вклинились» певні сили, сказали: «Хлопче, перестань говорити, ми тебе відправимо у Росію чи Крим…» і він, вочевидь, погодився. Потім його відправили на домашній арешт, з-під якого він утік. Таким чином ліквідовується можливість отримання достовірних свідчень у справі, адже зараз він вже свої суди, звісно ж, не приїде і свідчень не дасть. А ті двоє, які мовчали, зараз проходять суди і один із них сидить у СІЗО.

Чому можливо втекти з-під домашнього арешту?

Домашній арешт – це доволі умовна річ. Коли втікав підозрюваний у моїй справі, то він імітував власне викрадення. Щоправда, потім поліція зайнялась розслідуванням цього і з’ясувалось, що це було лише інсценування.

Такий арешт часто не передбачає навіть браслету, що робить неможливим контролювання місця знаходження людини. Тобто, людина може покинути власне помешкання, а виявлять це аж через кілька днів.

Тому теоретично це мусить бути браслет, контроль місця знаходження, а у випадку із такими злочинцями, як «беркутівці», це також має бути і постійне зовнішнє спостереження. Але, на жаль, такі речі залежать від організації, яка контролює домашній арешт, слідчих і поліції. Тому цим структурам вдається перекидати відповідальність одне на одного.

Як би мала діяти Україна із такого роду обвинуваченими?

Річ у тім, що зараз Україна, в особі президента, прийняла рішення про видачу цих людей. Так було і за попередньої влади, так є і зараз. Але ці рішення слід реалізовувати через законну процедуру. Наприклад, оскаржувати домашній арешт в апеляції є протизаконним. Взагалі оскарження домашнього арешту не передбачається кримінально-процесуальним кодексом. Це просто юридичне свавілля. По-перше, це відпуск підозрюваних під домашній арешт на особисте зобов’язання, по-друге, це заміни прокурорів, по-третє, це документ, який публікувався, з приводу зміни запобіжного заходу – це все юридичне свавілля. Не можна давати таких вказівок, а отже це є втручання в кримінальне правосуддя і, як наслідок, кримінальний злочин. Тобто, тут ми маємо, як мінімум, потрійний комплекс порушень законів, який було зроблено для того, аби відпустити «беркутів». І це я вже не кажу проте, що їх відпустили за пів року до вироку, який вже майже готовий.

Для таких рішень треба було міняти законодавство, терміново приймати закон про умовний «обмін утримуваними особами із країною-агресором» і таким чином привести весь цей механізм у рамки закону. А зараз ми маємо просто ламання правосуддя, прокуратури, судів і всього, чого тільки можна.

Роман Гурський, ІА «Вголос»