Нещодавно новообраний Президент Володимир Зеленський заявив: Литва є вдалим прикладом того, як має виглядати демократична держава, і Україна також до цього прагнутиме.

А Україна, яка за станом демократії опинилася на 84-му місці у світі та на 17-му в регіоні Східної Європи, належить, за визначенням дослідників британського центру EIU, до «гібридних режимів» разом із Грузією і Молдовою. В Україні серед чотирьох категорій, за якими оцінюють стан демократії, таких як участь у виборах, політичний процес і плюралізм, політична культура та функціонування уряду, найслабшою виявилася саме остання категорія.

Натомість лідерами демократичного процесу у світі та в Європі залишаються північні країни: перші місця займають Норвегія, Ісландія, Швеція.

Тож чи реально нашій державі хоча б наблизитися до їхнього рівня, чого варто у цих країн повчитися, а також про основні проблеми на шляху до справжньої демократизації України і шляхи їх подолання, «Вголос» запитав в експерта програми «Міжнародна і внутрішня політика» Українського інституту майбутнього Ігоря Тишкевича, політичного аналітика Олександра Кочеткова та політолога Петра Олещука.

Що заважає Україні бути справді демократичною країною?

Олександр Кочетков:

Усі наші проблеми сталися переважно через те, що в Україні склалася олігархічна система правління. Окрема групка досить заможних людей, яка збагатилася завдяки близькості до влади, вибудувала досить потужну систему впливу на суспільство та на її політичний складник. Адже вони використовували ті гроші, які у них були, аби впливати на наше суспільство через ЗМІ. При цьому така система повторюється та самовідтворюється час від часу на кожних виборах.

Петро Олещук:

Тут варто згадати і про рівень розвитку демократичних інститутів, і баланс влади, і наявність вільних ЗМІ, вплив бізнесу на медіа та залежність останніх від олігархів, відсутність чіткої партійної структури та, як наслідок, політичної відповідальності. З одного боку, в Україні демократичні інститути функціонують і внаслідок виборів можемо змінювати владу, як ми нещодавно побачили. Але з іншого – ці інститути працюють недосконало, що призводить до того, що навіть змінюваність влади часто не означає реальної можливості громади впливати на вибори. І в цьому плані, звичайно, нам потрібно орієнтуватися на позитивні приклади інших країн.

Що може Україна у плані демократизації перейняти від Литви, про яку згадував новообраний Президент?

Ігор Тишкевич:

Країна є успішною лише тоді, коли працюють державні інституції, і на прикладі Литви це дуже добре видно. В Україні ж владні інституції не працюють послідовно. Тому їм можна скільки завгодно давати свободи, але держава при цьому розвиватися не буде. Тож треба, аби держінститути були справді дієвими, щоб державне рішення було логічним, послідовним і виконувалось. І якщо людина певну норму порушує, має отримати покарання та сплатити штраф.

«Розмови про демократію, права людини, європейський вибір литовці сприймають як балачки»

Також основне, чого варто навчитися українським політикам у колег-литовців, то це послідовності і вміння розставляти пріоритети та прямувати до їх реалізації. Працювати не гаслами та емоціями, а працювати по-справжньому: можливо, не надто публічно, десь трохи цинічно, але так, аби на першому місці були інтереси України. Бо ж Литва – це держава, яка не має природних ресурсів, не надто велика за розмірами і навіть має проблеми з питанням території, адже місто Вільнюс своїм історично вважають і білоруси, і поляки. Але, незважаючи на все це, Литва – досить потужний гравець у Європі. Вона прагматично, але досить ефективно чинить так, аби більш потужні учасники міжнародного політичного процесу вели гру з урахуванням литовських інтересів.

Якщо докладно: Литва, по-перше, здійснює дуже ефективну зовнішню політику. І це не розмови про демократію, права людини, європейський вибір, які литовці сприймають як балачки, а розмови про інтереси країни. Також це робота із сусідніми державами. І тут Литва досить агресивно захищає свої інтереси. Але при цьому пробує створювати групу лобіювання у сусідніх країнах. І у цих та інших прикладах проявляється послідовність їхньої політики. А у нас цього поки немає.

Олександр Кочетков:

У Литві немає олігархату. Та й країна за розмірами менша, потужної промисловості не мала, тому заробити такі шалені статки, яких було би досить для політичного впливу, не вийшло. А російських олігархів вони до себе не пускають.

Хоча й повністю порівнювати Україну і Литву не варто, проте запозичити у литовців треба головне – відповідальність влади перед суспільством. Литовці почали створювати систему, коли керівництво країни відповідальне перед суспільством, а останнє контролює прозорість дій свого політичного керівництва і відсутність якихось корупційних складників у цій діяльності. Ми ж, навпаки, дозволяємо собі обрати або колишнього зека, або комерсанта і чомусь вважаємо, що ці люди не продовжуватимуть те саме, чим вони займалися у минулому: один – грабувати, а інший – заробляти непрозорими методами. Тобто влада має бути відповідальною перед суспільством, але і воно має бути готовим її дії контролювати, так, як у Литві.

Також у них патріотизм не є показним і політичною технологією, а є справжнім. Литовці готові підтримувати свою країну. А у нас частина визнає війну, частина – ні; з одного боку, у нас розповідають про патріотизм, а з іншого – підвищують товарообіг із Росією. Війна війною, а гроші грошима. У Литві ж такого немає, коли для суспільства кажуть одне, а насправді політичне керівництво робить протилежне. І саме цю прозорість Україні потрібно запозичити у Литви.

Які ще країни могли б стати прикладом демотичної держави для України і що нам у них варто було б перейняти?

Петро Олещук:

Будь-яка східноєвропейська країна, яка вступила до ЄС і НАТО, може бути для нас прикладом.

Олександр Кочетков:

Перш за все, це Швейцарія. Там досить потужними є дві речі: залучення суспільства до управління країною та вирішення її нагальних проблем і створення реально потужної територіальної оборони, в яку може бути залучений кожен громадянин.

У Швейцарії референдуми – це основна форма управління державою. І зараз завдяки цифровим технологіям позицію суспільства щодо конкретної проблеми висловити дуже легко, причому такі референдуми відбуваються дуже часто. Там усередині суспільства ухвалюють потрібні рішення, а не так, як у нас: влада  щось вирішує, а ми потім її називаємо різноманітними словами. У Швейцарії самі громадяни вирішують поточні проблеми. Це і є варіантом прямої демократії, прямого правління і залучення до нього суспільства. І Україні варто було би це взяти на озброєння.

Також швейцарці готові захищати власну країну не словом, а ділом. Там є система територіальної оборони, і вона настільки потужна, що з ними мати справу ніхто не хоче. Тому їм навіть ядерної зброї не потрібно: швейцарці готові самі себе захищати від будь-якого супротивника. Нам також потрібно було б збудувати потужну систему територіальної оборони, яка стане підґрунтям для потужної армії, бо війна в Україні надовго, Росія ж нікуди не подінеться.

І якщо в Україні розпочати цю розполітизацію державних інститутів, наприклад, щодо питань самоврядування та електронного самоврядування, то вищезгадану ініціативу можна втілити у життя за рік. У нас навіть громадяни могли б розробляти законопроекти, а Верховна Рада – їх ухвалювати через референдуми.

«Територіальну оборону у нашій державі можна вибудувати за рік»

Так само територіальну оборону у нашій державі можна вибудувати за рік. У нас досить людей, які пройшли війну і можуть бути інструкторами. Але треба вибудувати правильну систему, аби зброя була під контролем. Також навчання, тренування, внутрішня готовність, координація, взаємодія із силовими структурами – і кожен, хто входить до цієї системи, знав би, що за такою-то командою йому треба робити те і те. І це стосується не тільки збройного нападу, такі структури використовують і тоді, коли стається надзвичайна ситуація чи стихійне лихо. Причому наявність таких структур гуртує суспільство, навіть коли немає бойових дій. І таке суспільство може досягати найвищого результату, що швейцарці і роблять саме завдяки внутрішній згуртованості та єдності.

Які ініціативи мала б реалізувати у країні нова влада, аби покращити ситуацію? (Спікер штабу Зеленського Разумков розповів журналістам про задум реалізувати ідею «здай корупціонера — отримай 10% від грошей, що повернулись до бюджету»).

Олександр Кочетков:

Ініціатива слушна, але у межах правоохоронної системи, яка у нас є, вона не працюватиме. Це буде просто зведення рахунків між комерсантами та конкурентами. Треба спочатку оновлювати та очищувати правоохоронну систему, бо там є люди, які «кришують» чи «наїжджають» на бізнес, от тоді система заохочення може спрацювати. Зараз же інформація від певної людини потрапить до правоохоронного органу, а там цю інформацію використають не для розслідування, а для того, аби отримати хабара, та ще й той, хто її надав, може постраждати. Тому потрібні докорінні зміни, включно з реформою правоохоронної системи.

Також тут варто згадати і про Верховну Раду: якщо новообраний Президент Зеленський та його команда так серйозно, як і під час передвиборної кампанії, займуться парламентськими виборами, зокрема партією «Слуга народу», і приведуть її до досить доброго результату та ще й зможуть провести цю кампанію на принципах, які декларували (цифрова демократія, діджитал-технології тощо), залучать молодь, то в нас може відбутися зміна якості парламенту. Якщо вони займатимуться виключно посадою Президента, а партії не приділятимуть досить уваги і думатимуть, що якось та й складеться, Парламент просто перетвориться в олігархічну фортецю, яка буде протидіяти Президентові Зеленському: депутати намагатимуться зберегти чинну олігархічну  систему.

Ігор Тишкевич:

«У демократичній Швеції, якщо кум буде красти, то інший кум його здасть»

Вищезгадана ініціатива працює в багатьох державах, і серед інших ключових ініціатив, які потрібно було втілити в життя, – це боротьба з контрабандою. І робота в цьому плані має бути системною. І навіть варто дійти до того, аби громадянам держави було вигідно (якби це дивно не звучало) «здавати» тих, хто порушує закон. Бо допоки у нас просто казатимуть, що кум краде, а це не по-людськи, то корупцію ми не здолаємо. У демократичній Швеції, до прикладу, якщо кум буде красти, то інший кум його здасть. І в цьому різниця між Швецією і Україною.

І якщо людина, яка чинить правопорушення, починаючи від найдрібнішого і закінчуючи корупційними злочинами, знатиме, що про це стане відомо, її покарають. І тут основне питання не у розмірі покарання, а в його невідворотності. Бо допоки можна буде домовитися, доти в Україні будуть проблеми.

Петро Олещук:

Питання треба ставити глобально, бо проблеми демократії зумовлені проблемами в суспільстві. І це, зокрема, те, що в Україні відсутній середній клас як явище, а демократія перш за все потрібна саме йому. Відповідно це призводить до таких негативних явищ, як купівля-продаж голосів на виборах, безвідповідальність політиків тощо, а такі питання швидко не вирішуються. І якщо у нас здійснять нормальні реформи, а країна нормально розвиватиметься, то, можливо, через п’ять-десять років у нас і з’явиться цей середній клас як досить серйозне  явище – і це, власне, й сприятиме розвитку демократичних інститутів. Тому якщо Україна нормально розвиватиметься, то вийде на демократичний рівень, який є в інших європейських країнах, не менше ніж через 10 років. Але це за умови здійснення нормальних реформ, реального розвитку та вирішення проблем, а не їх підміни, як це було донедавна. І за це має відповідати не тільки Президент і суспільство, але й Верховна Рада як законодавчий орган і Кабмін як вищий орган виконавчої влади.