Українські президентські вибори стали унікальними в історії завдяки новаторській технології висунення віртуального кандидата і несподіваній перемозі актора-коміка, про політичні погляди якого ніхто достеменно нічого не знає.

Електоральний експеримент

21 квітня 2019 року українці зважилися на один із найбільш рідкісних експериментів в історії демократії – протестуючи проти старих політиків, обрали президентом актора-коміка. При цьому головним аргументом слугувало те, що кандидат ніколи не був у політиці.

З одного боку, це – вирок усій наявній генерації політичної еліти країни, адже з 39 кандидатів із числа досвідчених політичних діячів народ обрав не політика. У політичній історії було чимало випадків, коли актори та представники шоу-бізнесу ставали депутатами парламенту, як італійська порноактриса Чиччоліна чи прем’єр-міністр Словенії, колишній комік Мар’ян Шарец. У Ліберії у 2017 році навіть обрали президентом футболіста Джорджа Веа. Правда, до президентства екс-голкіпер 12 років активно займався політикою, обирався до Сенату та здобув науковий ступінь ділового адміністрування у сфері управління бізнесом в американському університеті Маямі.

Україна ж отримала практично єдиний випадок, коли на найвищу державну посаду обрали популярного кіноактора без жодного політичного досвіду. Усі світові видання вражені таким фактом, а українці постали перед світовою спільнотою як нація експериментаторів, яка зважилася на унікальну спробу перевірити: чи справді президентом може бути будь-яка людина без спеціальних знань?

Професійні політики за десятиліття правління себе дискредитували і набридли українцям, тож чимало виборців готові довірити країну будь-кому, аби кандидат не був причетним до політики. Саме з цієї причини політиком із найвищим ступенем суспільної довіри 5 років тому був боксер Віталій Кличко, який став одним із фактичних лідерів опозиції під час Євромайдану. Взимку 2014 року він мав найвищий рейтинг серед політиків і найголовніший електоральний ресурс – аргумент, що свої гроші заробив боксом, а не вкрав у бюджеті. Але весною 2014 року Кличко відмовився висуватися у президенти на користь Петра Порошенка, з яким домовився про створення спільного блоку. Тобто електоральна схильність українців підтримувати не політиків, а популярних знаменитостей, насправді не нова. П’ять років тому Україна не отримала президента-боксера лише завдяки випадку, але у 2019 році українці з цієї  ж причини довірили державу популярному актору.

Історія «Попелюшки»

Історія політичного успіху Володимира Зеленського видається подібною до відомої казки про Попелюшку. Простий хлопець із промислового провінційного міста, який здобув всеукраїнську популярність власним акторським талантом на сцені, несподівано стає президентом, перемігши у виборчій кампанії досвідченого політика, мільярдера і чинного президента.

Багато хто з українців проголосував за Зеленського з почуття класової та соціальної солідарності

Така історія підсвідомо подобається мільйонам простих українців, які бачать в успіху «хлопця з народу» не лише працюючий соціальний ліфт, але й примарний шанс для себе: можливо, й мені колись так пощастить? Багато хто з українців проголосував за Зеленського з почуття класової та соціальної солідарності – нехай президентом стане один із наших, з «простих українців».

При цьому чимало виборців, які голосували за Зеленського, не звертали уваги, що їхній кандидат вже давно не колишній студент-кавеенщик, а один із найбільш високовартісних топових акторів, виступи якого коштують десятки тисяч доларів. За даними ЗМІ, Зеленський виступив на закритому дні народження президента футбольного клубу «Динамо» Ігоря Суркіса за $ 110 тисяч. Крім того, відомий актор є власником успішного шоу-бізнесу, зареєстрованого, зокрема, й на офшорному Кіпрі та в РФ. Однак українські виборці вирішили, що шоу-бізнес ближчий до простого народу, аніж політики, тому образ «народної попелюшки» набрав рекордну електоральну підтримку – 73 % голосів за всю політичну історію незалежної України.

«Темно-зелена конячка» української політики

Дата другого туру виборів припала на 21 квітня, що було якраз Вербною неділею. Біблія засвідчує, що того, кого народ у цей день вітав і прославляв, уже через декілька днів був звинувачений тими самими людьми, які вимагали розіп’яти вчорашнього кумира. Такий приклад може свідчити про ймовірну скороминучість народної популярності нового політика, про якого, між іншим, народу відомо дуже мало.

Адже чотиримісячна виборча кампанія не дала відповідей громадянам на те, якими є політичні погляди, стратегія розвитку країни та методика управління Зеленського. Новий гарант провів першу у світі успішну повністю віртуальну виборчу кампанію й практично не зустрічався з людьми, не проводив мітингів, не їздив по регіонах і не давав прес-конференцій і детальних інтерв’ю з незалежними журналістами. Ніхто навіть не знав, чи з’явиться він на дебати. Зеленський не спілкувався зі своїми виборцями, а звертався до людей через короткі, професійно змонтовані відео, в яких енергійно і задерикувато ставив умови головному супернику.

Віртуальна стратегія Зеленського базувалася на загальних наболілих проблемах темах і розмитих обіцянках, з яких не було видно чіткої позиції стосовно ідеології чи політичних поглядів кандидата. Зеленський начебто був «за все хороше проти всього поганого», й кожна категорія виборців бачила в цьому зібраному загальному образі щось своє. Російськомовні бачили противагу проукраїнському курсу Порошенка, московські православні голосували за опонента того, хто підірвав статус РПЦ в Україні, молодь голосувала за «молодого, енергійного і позитивного приколіста» на противагу «старим, нудним і корумпованим політикам». Навіть власну передвиборчу програму Зеленський узяв із порад коментаторів на своєму веб-сайті, де люди висловили наболілі теми. Фактично на запитання «яка ваша виборча програма?» кандидат відповів «а яка вам потрібна?». Показово, що на ключові запитання зі сфери безпеки та міжнародної політики висловлювався не сам кандидат, а люди з числа його радників із передвиборчого штабу. При цьому виборцям достеменно не зрозуміло, хто нестиме відповідальність за передвиборчі обіцянки кандидата, враховуючи неофіційний статус цих радників.

У майбутньому українці лише відкриватимуть для себе Зеленського, дізнаватимуться щось нове про політичні наміри нового гаранта

Лише після результатів виборів українці потрохи дізнаються, що новий президент буде слідувати євроінтеграційному курсу, дотримуватиметься статусу української як єдиної державної мови та обіцяє, що виступатиме за мир на Донбасі на українських умовах. Фактично у майбутньому українці лише відкриватимуть для себе Зеленського, дізнаватимуться щось нове про політичні наміри нового гаранта, і сюрпризів та розчарувань важко буде уникнути. Реальність, безумовно, відрізнятиметься і серіалу «Слуга народу», і від зелених білбордів у стилі «22 квітня – кінець епохи бідності».

Найбільша підтримка, очікування та найбільша довіра українських виборців до нового президента означатиме й найбільшу відповідальність, покладену на нього народом, який відомий своїми революційними схильностями. Українці зважилися на ризик повного перезавантаження системи, а це означає, що перед Зеленським народ ставить завдання та виклики більші, аніж стояли перед усіма попередніми п’ятьма президентами.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»