8 травня Україна разом з усім цивілізованим світом вшанує пам’ять 80 мільйонів загиблих у Другій світовій війні. А вже 9-го ця ж Україна біснуватиметься в честь «пабєди». Під старі московські пісні центром Києва на патичках понесуть Сталіна, Берію, Жукова та інших совєцьких катів. Навіжені учасники «безсмертного полку» дякуватимуть Путіну за те, що він «єсть», сподіватимуться, що скоро «дурдом закончітса і прідут расєянє». Кремлівські пропагандисти намалюють із цього сльозливу картинку «єднання братніх народів», і ніхто їм у цьому не перешкодить.

Тюрма народів розвалилася 28 років тому. А її «рускій мір» продовжує розростатись в Україні й сьогодні. Чому? І скільки ще це триватиме? Відповіді на ці запитання «Вголос» шукав у розмові з доктором філологічних наук, професором Миколою Тимошиком, Головою ОУН Богданом Черваком і громадським діячем Дмитром Корчинським.

Чому криваве 9 травня – і нині святковий день в Україні? Чи не час покінчити з ним?

Богдан Червак:

Це питання політичної волі державної влади. Верховна Рада ухвалила закон про декомунізацію, але досі не спромоглася заборонити це совєцьке «побєдобєсіє». 9 травня не має жодного стосунку до Другої світової війни, а лише використовується Російською Федерацією для пропаганди «руского міра», величі Російської імперії та сталінського режиму. Це антиукраїнський шабаш, який вкотре готуються здійснити проросійські сили. Дата, що має стосунок до завершення Другої світової, – це 8 травня. Тому ми, якщо хочемо бути європейцями, маємо забути про «пабєду» та 8 травня йти на могили учасників війни, молитися за упокій їхніх душ. Маємо вшановувати пам’ять ОУНівців і вояків УПА, які в часі Другої світової боролися за Україну. Тільки так має бути  в незалежній Українській державі. «Рускому міру» тут давно не місце.

Микола Тимошик:

Кілька років тому у Вашингтоні я став свідком того, як американці вшановували своїх ветеранів. Ці ветерани – давно немолоді чоловіки. Усміхнені, відкриті, доброзичливі, забезпечені. Сотні волонтерів супроводжують їх – на візках і пішки. Неподалік – колона спеціальних автобусів. Якось так просто, душевно, без нарочитої показовості. На спині майки одного з волонтерів напис: «Якщо ти можеш це прочитати, подякуй вчителеві. Якщо ти можеш читати це англійською, подякуй ветеранові». Ні злості, ні ненависті. Ні провокаторів-молодиків, ні проплачених 50-річних «ветеранок» у гімнастерках зі стрічками країни-агресора. Ніхто не обвішує всі свої груди дешевими брязкальцями. Кажу це з іронією і маю право. Як син фронтовика, що був призваний в армію 1939-го, а повернувся додому інвалідом І групи наприкінці 1944-го. Батько не любив тих медалей. Часто повторював, що «командіри наших людей ні за що не щитали». Знав би він, що казав про тих наших чотири рази герой Союзу маршал Жуков: «Для чого обмундировувати і озброювати цих хохлів? Чим більше їх у Дніпрі потопимо, тим менше після війни в Сибір доведеться вивозити». Тож наскільки сьогодні в нас усе перевернено з ніг на голову, як багато чужого й руйнівного чортополоху з-поміж нас. Високооплачувані державники, як показали події цих днів, і не збираються його нещадно полоти.

Як журналісту, мені боляче бачити, що більшість ЗМІ перебувають у руках ворогів української державності – олігархічних кланів. Ми кажемо, що це українська журналістика. Але насправді вона українська формально, бо антиукраїнська за своїм змістом. Цією багаторічною вакханалією олігархи намагаються ствердити неукраїнську Україну. І з цим треба боротися, інакше ми не позбудемось окупації та не станемо європейцями. Чим швидше ми відмовимось від святкування 9 травня, від цих безсмертних полків, від безкінечних пісень на воєнну тему, народжених у Москві під кутом зору ідеології радянської імперії, тим швидше ми збудуємо незалежну Україну.

Дмитро Корчинський:

Як суспільство, так і влада в Україні слабкі. Бояться протидіяти ватникам і московській пропаганді. Тому все це в нас досі продовжується. Культ «побєдобєсія» – це становий хребет всієї московської імперії. Фундамент всієї їхньої пропаганди. Тому зрозуміло, що всі капища та вічні вогні невідомим ґвалтівникам-убивцям давно мали б зникнути. Будь-яка пропаганда цього мала б бути забороненою. Мала б… Та цього немає. Само по собі воно не зникне, бо занадто потрібне Москві. Державна влада з цим не впорається, бо боротися їй невигідно. Влада боїться. По-перше, втратити ватний електорат, якого, зважаючи на домінування московської пропаганди, в Україні багато. По-друге, ця пропаганда йде від олігархів-власників телеканалів. То як олігархи при владі зі собою боротимуться?

Так воно буде, доки суспільство терпітиме.