Тисячі загиблих і зниклих безвісти, тисячі тих, хто з останніх сил виривався із «вогняного кільця смерті», коли росіяни дали надію на «зелений коридор» і почали безжально гатити з «градів», а наші бійці, яких практично кинули на поталу свої ж воєначальники, рятувалися, як могли.

Тепер українці матимуть змогу побачити ці трагічні сторінки знову. Та, на щастя, не «в живу», а на екрані. Бо ті, хто пройшов це пекло, переконані: таке забувати не варто, а їм – то й взагалі неможливо.

«Вголос» поспілкувався з Михайлом Бринихом – журналістом і письменником, який написав сценарій до фільму «Іловайськ 2014» та розпитав, як з’явилася ідея показати на великому екрані трагічні події серпня 2014 року та чому українці мають обов’язково побачити цей фільм.

Як з’явилася ідея написати сценарій до фільму про «Іловайський котел»?

Близько двох років тому я випадкового познайомився із Тарасом Костанчуком («Бішутом») – командиром штурмової групи батальйону «Донбас». (Прийшовши з війни у 2014-му, Костанчук заснував і став керівником громадської організації “Військово-патріотичне громадське об’єднання учасників АТО “Справедливість”, – ред.). Його історія  мене просто вразила. Він розповів мені про трагічні події серпня 2014 року в Іловайську: як відбувався штурм, як його поранили, як він залишався кілька тижнів разом із пораненим бойовим побратимом «Нікітосом» у місті і як вони разом виходили з цього пекла. Я тоді зрозумів: ця історія не лише надзвичайно сильна, але й кінематографічна. Згодом я почав спілкуватися з іншими бійцями цього батальйону і зрозумів, що таких історій дуже багато і всі вони вражають.

Тоді, коли ми познайомилися з «Бішутом», ідея про те, аби українці на екрані побачили і не забули цієї трагедії, вже витала у повітрі. Це і стало поштовхом для написання сценарію до фільму, адже друзі воїна переконували: з цієї історії можна і треба зробити класне кіно.

«Зберегти пам’ять про тих бійців, яким заплющував очі після їхньої загибелі у боях за Іловайськ»

При цьому був один момент, ключ, коли я зрозумів, чому цю історію варто втілити у фільм, що цей фільм має обов’язково з’явитися. Коли ми тільки починали спілкуватися з «Бішутом» (згодом я записав багатогодинне інтерв’ю з ним), то під час однієї з розмов запитав його: в чому, на його думку, потреба такого фільму, навіщо цей фільм українцям? Він відповів просто і вичерпно: сказав, що хоче зберегти пам’ять про тих бійців, його побратимів, яким він заплющував очі після їхньої загибелі у боях за Іловайськ. Тому в цьому фільмі, безперечно, є й елемент реквієму.

Що розповів вам «Бішут» та що ви вклали в основу сценарію?

Ми багато спілкувалися про його особисту історію. Також я перечитав велику кількість документальних матеріалів, які стосуються трагічних подій літа 2014 року. Коли почав писати сценарій, спочатку думав, що це буде камерна історія, але під час роботи зрозумів: глядач має побачити велике та епічне кіно з багатьма сюжетними лініями, які стосуються не тільки самої історії трагедії та штурму міста, але й життя людей у ньому та їхніх доль.

У фільмі, звичайно, є і художні домисли, але він заснований на реальних подіях. Домисли стосуються лише ліній, які не пов’язані безпосередньо з бойовими діями. А щодо батальйону «Донбас», їхнього шляху в Іловайську, штурму міста, всього, що потім відбувалося із самим «Бішутом», тут практично документальна точність.

До того ж нам дуже допомагало те, що серед акторів, які брали участь у зйомках, були десятки справжніх «донбасівців», які добре знали, як усе було насправді. Навіть сценарій довелося коригувати під час зйомок. До того ж ми підібрали такі локації, які дуже точно відтворюють місця, де відбувалися ті події.

Як загалом тривала робота над сценарієм, адже ви спілкувалися й з іншими воїнами?

Я не шукав спеціально героїв для сценарію фільму, бо ж «донбасівці» спілкуються між собою, тримаються разом. Тому ми з режисером Іваном Тимченком зустрічалися з кількома «донбасівцями», які мали дуже сильні особисті історії, які й стали частиною фільму.

«Мене вразила історія двох поранених бійців, які, відірвані від своїх, залишилися в окупованому Іловайську»

Загалом я написав близько шість версій сценарію, бо весь час ми щось додавали, змінювали деталі. Спочатку мене вразила історія поранених бійців – «Бішута» і «Нікітоса», які, відірвані від своїх, залишилися в окупованому Іловайську, те, що їх шукали, а вони опинилися у випадковій квартирі і не знали, чого їм чекати. При цьому історія їх перебування у цьому помешканні була настільки драматичною, що на її основі можна було б згодом створити театральну п’єсу.

Щодалі сценарій збагачувався новими дрібницями і лініями. В остаточному його варіанті з’явилися вже надзвичайно важливі для цього фільму сцени – сцени розстрілу бійців під час виходу з Іловайська – «Іловайського котла», а також лінія, пов’язана з виходом ще двох бійців, які самостійно проривалися з  оточення, чого не було в початковій версії. Тому робота над сценарієм тривала практично до кінця зйомок, бо дрібниці вимагали уваги – загалом десь півтора року. Минулого року, упродовж серпня-жовтня, відзняли основний масив. Окремі кадри дознімали ще і цього року. Загалом знімали в Києві, під Києвом, у закинутому селі Липняжка, яке було дуже схоже на Іловайськ, Макарові тощо.

Акцентували саме на історіях Героїв чи загалом на трагедії Іловайська?  

Будь-якого масштабу подію найкраще показувати через долю людей, через особисті причини та обставини, які призвели до того, що вони опинилися у певний час у певному місці. Адже сильні та яскраві історії людей завжди найцікавіші і проймають душу. Хоча, з іншого боку, хотілося, якщо ми вже замислили масштабний фільм, донести всю цю іловайську історію саме з позиції добровольців – «донбасівців». Це дуже важливо, бо пам’ять у людей дуже коротка, і ці історії дуже швидко затираються. Проте у фільмі немає однозначної відповіді на питання: «Чому так сталося?», бо такі відповіді – це вже політика, а ми творили художній фільм і відповіді на запитання: «Хто винен в Іловайській трагедії?» там немає. Хоча «донбасівці» і розуміють, чия це провина.

Чого має навчити цей фільм українців?

Цей фільм про трагедію Іловайська українці мають подивилися, аби знати і не забувати про те, що таке справді відбулося 5 років тому. Адже люди, які ніколи не мали стосунку до війни, живуть у побутовому безпам’ятстві, ходять на роботу, розважаються, ніби нічого й не відбувається, ніби немає війни і не гинуть наші воїни на сході України. А для багатьох бійців, які повернулися, це стало справжнім шоком, бо виходить, що ніби в одній країні живемо, але у різних всесвітах, які між собою не перетинаються, хоча й мали б. Тому мають бути розуміння і усвідомлення, що війна триває, усвідомлення її масштабів, розставлення акцентів на тому, що це російська агресія і війна з Росією, а не якісь розбірки із сепаратистами. І ці важливі акценти у фільмі є. І треба нагадувати про ці моменти, адже щодалі, тим більше лунають дивні розмови мало не про громадянську війну. А такого бути просто не може, бо це образа пам’яті тих бійців, які загинули від рук московитів.

Чим цей фільм відрізняється від інших українських фільмів про російсько-українську війну?

Фільм «Іловайськ 2014» – це не те кіно, під час перегляду якого можна їсти попкорн. Він досить важкий для перегляду, особливо для тих людей, які знають суть подій. І коли ми нещодавно переглядали майже остаточний варіант, то «Бішут» сказав: «Я не уявляю, як показувати це кіно дружинам і матерям цих загиблих бійців, бо вони зовсім по-іншому сприймають ці події». Та й навіть під час зйомок, коли знімали сцени, де загинули бійці «Донбасу», люди це сприймали по-різному. Дехто хоча й розумів, що це фільм, але їх просто «накривало» і було важко емоційно брати участь у таких сценах і відтворювати ці події.

Якими побачить глядач у фільмі акторів-добровольців?

У фільмі вони усі різні, але максимально справжні. Спочатку «донбасівцям»-акторам було на зйомках важко. Вони дуже добре пам’ятали і пригадували ті серпневі події. Та ми намагалися уникати ура-патріотизму у поганому сенсі цього слова і не «прокачувати» надмірний героїзм, триматися ближче до правди, показати, як це відбулося насправді, хоча, звичайно, показуємо Героїв і героїчні вчинки.

Чи є у фільмі тема викриття і покарання винних за трагедію?

Наша національна забудькуватість – безпрецедентна, і таке враження, що з кожним роком українців дедалі більше вражає амнезія

Звичайно, що всі хочуть дізнатися правду і почути: «Чому так сталося?» і аби, можливо, навіть суд відбувся над винуватцями цієї трагедії. Але питання помсти і відплати – це інше. Хоча бійці все життя прагнутимуть правди і покарання винних. Та й для суспільства це важливо. Але фільм ми творимо для того, аби люди згадали, а більшість просто вперше дізналися і, безумовно, аби пам’ятали про ці трагічні події. Бо наша національна забудькуватість – безпрецедентна, і таке враження, що з кожним роком українців дедалі більше вражає амнезія.

Хоча насправді я ніколи не міг уявити, що буду писати сценарій цього фільму, бо я навіть в армії не служив і в зоні бойових дій не був. Але, можливо, це й зіграло свою позитивну роль, адже дало можливість поглянути на події збоку, бо люди, які пройшли це пекло, мають зовсім інші уявлення. Все це сталося випадково, а я дуже вірю у збіг обставин, бо часто стається так, що саме із випадковостей народжується справді щось вартісне. А ми дуже хочемо, аби цей фільм прозвучав не тільки як фільм, пов’язаний із добровольцями та пам’яттю про них, а й прозвучав як мистецька та кінематографічна подія.

Від редакції

Усіх карт автор сценарію відкривати не став. Переконаний: глядачі мають побачити все на власні очі на екрані. (Прем’єру фільму планують до річниці подій в Іловайську – приблизно на кінець серпня). Побачити і не забувати. Заради пам’яті про загиблих Героїв.